Куди мене ведуть мої почуття

Роздуми над Словом Божим на понеділок у Великодній октаві

Євангеліст Матвій описує цілу гаму емоцій та реакцій на вістку про воскресіння з мертвих Ісуса з Назарета. Спочатку жінки: після спілкування з ангелом «вони в поспіху полишили гробницю зі страхом і великою радістю». Мішані почуття, але Ісус, якого вони зустрічають по дорозі до спільноти учнів, вітає їх словами: «Радуйтеся!» І додає: «Не бійтеся!» З-поміж своїх неоднорідних емоцій жінки мають відкинути страх, а залишити радість. Жінки мають іти до учнів, мають нести радісну вістку воскресіння. Радість, яку вони відчувають, не може обмежитися однією людиною, не може вміститися в їхніх душах. Вона мусить поширюватися на інших.

Наступна група людей — солдати. Вони теж бачили ангела, але відреагували інакше, ніж жінки: «Зі страху перед ним сторожа затремтіла й стала, наче змертвіла». Потім емоції зникають, вони просто розказують первосвященикам про те, що сталося, і так само без емоцій приймають гроші за замовчування правди й поширення брехні. Страх не привів їх до добра, вони воліли гроші понад правду.

Третя категорія — первосвященики і старші Ізраїльського народу. Тут про емоції Євангеліст не згадує, почуттів нема. Це ще страшніше від солдатів. Якщо подивитися трошки раніше (Мт 27, 62-66), то побачимо, що вони знали про можливість воскресіння. Вояки їм розказали про ангела й порожній гріб, але це їх зовсім не вражає, не викликає жодних почуттів. Вони ладні видавати гроші, домовлятися із «сильними цього світу», аби лиш Ісуса назавжди закрити в гробі, щоб тільки більше не було цього невигідного Вчителя з Галілеї, щоб тільки нічого не відчувати…

Що в мені викликає звістка про воскресіння Ісуса, які емоції? Куди я прямую, до якої групи? Що я роблю після цього?