Як повідомлялося, у Празі тривають засідання Континентального етапу Синоду єпископів «Задля синодальної Церкви: сопричастя, участь і місія». Під час Асамблеї обговорюється Робочий документ для Континентального етапу «Розшир місце твого намету» (Іс 54,2).
Від учора делегації національних єпископатів презентують усім учасникам Синоду свої опрацювання на тему документу. Україна, на відміну від інших країн, представлена тричі: Римо-Католицька Церква в Україні, Українська Греко-Католицька Церква та Мукачівська Греко-Католицька Єпархія.
Мукачівська греко-католицька єпархія сьогодні вже представила свої опрацювання. Також наприкінці дня очікується виступ від РКЦ та УГКЦ.
Пропонуємо повний текст доповіді від МГКЄ, яку виголосили о. Михайло Микуланинець ThLic та о. Василь Підгірський ThD.
Опрацювавши з молитвою та в дусі віри Документ Континентального Етапу (ДКЕ), вважаємо за честь розділити думки у світлі бачення нашої помісної Церкви, щодо нього.
Поділяємо думки, виражені у п. 48, щодо екуменізму, який не може фокусуватися на суто соціальній сфері; ба більше, реалії нашої помісної Церкви, де маємо багато змішаних (здебільшого між греко-католиками та православними), різноконфесійних сімей та родин, вказують на відсутність проблем єднання на побутовому чи суспільно-соціальному рівнях, розділ починається з «порогу церкви», де деякі християнські конфесії не допускають спільної міжконфесійної молитви. Залишаються категоричними зрозумілі вимоги щодо віровизнання для хресних батьків чи суттєвість питань щодо віровизнання при укладанні шлюбу — що потребує окремого дозволу, який прямо пов’язується з питанням майбутнього хрещення дітей, народжених із мішаного подружжя. Тобто ми вважаємо, що реальне наповнення екуменізму з точки зору наших реалій починається не з суто гуманітарної сфери, а з церковно-доктринальної, яка якраз і впливає на формування соціальних зв’язків. Залишається актуальним питання можливого сопричастя між доктринально близькими християнськими конфесіями католиків та православних, які вже поєднуються спільним Таїнством подружжя.
Для реального розвитку дороги екуменізму вважаємо необхідним віднайдення чіткого образу єдності Христової Церкви, який би не ґрунтувався суто на ідеї ієрархічної одиниці (обриси подібного образу єдності Католицької Церкви можуть простежуватися зокрема і в нашій країні, де Вселенська Церква представлена різними ієрархіями, сформованими історичним розвитком: римсько-католицька та дві греко-католицькі ієрархії, — що у своїй різноманітності та окремій особливості вимальовують прекрасний образ Єдиної, Соборної та Апостольської Церкви). Беручи до уваги пп. 54-55 ДКЕ, бачимо важливими зазначення Люксембурзької архідієцезії, що потрібно більше брати до уваги різноманітність та способи життя у вірі, — що, на нашу думку, добре виражається у цінуванні традицій, як обрядових так і богословських, що водночас об’єднані на фундаменті єдиної віри Вселенської Церкви.
Погоджуємося з думками Конференції єпископів Аргентини, вираженими у п. 57, що слід вибудовувати синодальну інституційну модель здійснення влади та авторитету Церкви, маючи структури та органи, які відображають дух синодальності (Конференція єпископів Кореї, п. 78) та не мають лише суто консультативні функції.
Поділяємо необхідність у постійній формаційній праці у вихованні синодальної культури (п. 82), яка перетинає всі виміри християнського життя, для чого необхідна жива спільнота-парафія, а це пов’язане з необхідністю приділяти увагу підготовці та супроводу священиків (п. 58), які мають бути у близькості до Божого народу, виражаючи також і близькість всієї Церкви через простоту проповіді, яка має бути усюди. Вірні потребують глибше усвідомлювати, що вони є частиною Церкви та потрібні для справ Церкви, пам’ятаючи, що різноманіття харизм без ієрархічного порядку стає анархією, як і строгість ієрархії без живої харизми — диктатурою. Особливим завданням стоїть відновлення уваги до молоді, її формації та супроводу (п. 35). Також визнаємо брак уваги до супроводу осіб з обмеженими фізичними можливостями (п. 36).
Церква, намагаючись огорнути потреби своїх дітей, не повинна забувати про своє учительське покликання, яке здійснюється через навчання, а насамперед через євангельську проповідь, яка народилася в спільноті апостолів та продовжується у Церкві як спільноті, що гуртується навколо літургійного читання святих писань, які не можуть звузитись лише до особистого досвіду пізнання, але розкриваються вповні у спільноті та літургії Церкви, в якій ці святі писання і народилися. Тому звертаємо увагу на необхідність роздумів про можливий розвиток порядку встановлених літургійних читань нашого обряду, щоб більш цілісно охоплювати писання Старого та Нового Завітів. На нашу думку, саме шлях євангельського вчення, а не оперування ідеологічними темами, допоможе дати відповідь на багато питань, які виникають у спільноті Церкви, зокрема і про роль та участь жінки у житті Церкви (п. 60), яка може віднайтися у євангельській таємниці Марії.
Церква Христова охоплює народ Божий, який єднається з Творцем у таємниці воплочення Спасителя, формуючи кожного з нас, витворюючи нову людину; отож, Церква неодмінно змінюється, бо до змін покликані ті, хто в Церкві відкривається перед незмінним Творцем. Але слід бути дуже обачними, щоб не сплутати зміни «еволюції» зі змінами «деградації», критерієм розрізнення між якими є цінності Церкви Христової, які базуються на незмінному Творцеві та Його об’явленні у Святих Писаннях, Слові, що стало тілом та Дусі Святому, Господі животворному.
Суттєве напруження викликає постановка питання одностатевих зв’язків, що є порушенням природи Божого творіння, яке чомусь ставиться в один рядок із питанням розлучень та повторних шлюбів (п. 39), або навіть із питанням целібату, який є встановленим Церквою порядком (п. 51). Вживання термінології «ЛГБТ» скоріше відображає ідеологію, а не проблему конкретних людей.
ДКЕ більше використовує ідеологічну термінологію, аніж євангельську. Склалося враження, що ДКЕ виглядає як «документ-жертва», в якому Церква лише картається у недостатньому охопленні прагнень усіх груп. Але вважаємо за необхідне пам’ятати, що у своєму здоровому та природному прагненні охопити своїм дбайливим крилом весь люд (що виражене у події П’ятдесятниці) Церква не повинна втратити усвідомлення себе човном, який незмінно пливе до вічної пристані Царства Божого, дорогою Христа Спасителя.
Читайте також виступи УГКЦ та РКЦ:
УГКЦ на Синоді про синодальність: «Від віри у Збройні Сили України до віри у християнську родину!»
«Компроміси зі злом призводять до трагедій», — українські римо-католики на Синоді про синодальність
фінансово.
Щиро дякуємо!
