Роздуми над Словом Божим на VII неділю Звичайного періоду, рік А
Кому ж не подобаються влучні цитати й вислови? Короткі й гострі, які впиваються у пам’ять. Вони немов лезо гострого ножа на кухні, раптово ріжуть палець від одного неточного руху, так, що рука інстинктивно відсахується назад.
До прикладу: «Коли надія нас залишає, вона йде копати нам могилу» (Єлизавета, королева Румунії у ХІХ ст.), або: «Для ствердної відповіді достатньо лише слова “так”. Всі інші слова вигадані, щоби сказати “ні”» (Дон Амінадо, письменник).
Слова з уривку Книги Левіт, що були Першим читанням, навіть за самим своїм звучанням, здається, викарбувані на камені:
Господь сказав Мойсеєві: «Промов до всієї громади синів Ізраїля і скажи їм» — тобто не лише до вибраних, більш розумних чи побожних, але до всіх.
«Будьте святими, бо Я — святий, Господь, Бог ваш». Чи Бог є навіжений? Як людина може бути святою? Як людина може бути як Бог? Це ж неможливо!
Так само неможливо, як приймати Тіло Бога в їжу! Неможливо, як отримати прощення усіх гріхів за п’ять хвилин, просто проказавши їх іншій людині… Проте людям усім часів завжди здавалося, що Бог дає недостатньо інструментів для досягнення святості.
«Не будеш ненавидіти брата твого в твоїм серці». Ми зазвичай сповідаємося з того, що сказали або вчинили, й тим самим проявили наш егоїзм, погорду або образу до близьких, ненависть до ворогів, відсутніх любові до коханих. Проте ми не здатні визнати, що все це сталося, бо наше серце закам’яніло і струхлявіло. Легше визнати скоєні погані вчинки, ніж назвати злий характер власної особисті.
«Докориш щиро ближньому твоєму, щоб не взяти на себе його гріха» — я готовий допомогти побачити помилку і слабкість мого ближнього лише тоді, коли слова виправлення близької людини завдаватимуть більше болю мені самому ніж їй.
«Не будеш мститися і не будеш злопам’ятним супроти твоїх земляків» — насправді любить Україну лише той, хто любить українців. Не тих ідеальних із кліпу про батьківщину чи з банерів, не лише патріотів, які віддали своє життя задля добробуту майбутніх поколінь, але й тих, хто не готовий ще чимось жертвувати для розвитку країни та добробуту ближніх. Навіть тих, хто ще не повністю усвідомив себе українцем.
«Любитимеш ближнього твого, як самого себе: Я — Господь».
Я Господь — близько тебе. Я Господь — у твоєму ближньому.
Псалом співає слова надії: «Бог милосердний і безмірно щедрий. Він прощає всі твої беззаконня, зцілює всі твої хвороби. Він визволяє твоє життя від могили, щедрістю і милосердям Він тебе вінчає».
Бог визволяє нас від могили, яку ми собі копаємо власними гріхами. Лікує хвороби, які є наслідками наших залежностей. А замість покарання Господь дарує нам щедрість і милосердя. Залишається нашим другом, Спасителем, нашим Богом.
Слова зі Старого Завіту вражають своєю силою та глибиною. Ми не доростаємо до них. Як сказав польський поет і священник: «Справжнє християнство в нас іще попереду».
Після вражаючого Першого читання на нас навалюються роздуми св. Апостола Павла, звернені до християн його часу:
«Брати! Хіба не знаєте, що ви — Божий храм, і що Божий Дух у вас живе? Хто ж нищить Божий храм, того знищить Бог, адже Божий храм святий, а він — це ви».
Нам ввижається, що Господь дав нам життя, щоб ми ним розпоряджатися. І ми марнуємо Його дари, гаємо час, який нам не належить, і називаємо це «власним вибором»; до того ж, ототожнюємо цей вибір із собою. Я — те, що я зробив і чого не досяг.
Бог довірив кожному з нас вічне життя: вільну волю й розум. Він інвестував у нас ті дари, які притаманні Йому самому. Наша поразка — це Його поразка. Наше життя — це Його храм.
«Хай ніхто себе не обманює. Якщо комусь між вами здається, що він мудрий у цьому віці, нехай стане нерозумним, аби стати мудрим».
Кожен зі справжніх мудреців був смиренний і визнавав свою обмеженість. «Scio me nihil scire» — як процитував слова Сократа Платон у творі «Апологія Сократа»: «Я знаю, що нічого не знаю».
В той час, коли в наш розум заповзають ідеї, нібито ми багато знаємо про духовне життя; коли ми добре розуміємо, як саме необхідно реформувати Церкву; коли йдемо до храму на недільну літургію, не сподіваючись почути нічого нового, — ми стаємо над прірвою безумства, яке Апостол лагідно називає «нерозумністю».
Атеїст — це завжди людина нерозумна, бо вона намагається довести те, що насправді остаточно довести на землі неможливо, і при цьому, на відміну від віруючої людини, не сподівається за це жодної нагороди після смерті.
Врешті, слова з Євангелія від Матея, 5 розділ: це Нагірна проповідь Христа.
Учні Ісуса шоковані Його промовою про блаженства. Як можна бути щасливим, благословенним, коли все втрачаєш, коли тебе переслідують, коли твоя праця не оцінена й не винагороджена?
І тут Господь починає розкривати істинний сенс Божого бачення Десяти заповідей, які Він же промовляв на Синаї та які люди часів Мойсея не були здатні зрозуміти в усій їх повноті й логіці.
Від 21 вірша Христос пояснює значення 6 заповіді.
Від 27 вірша — сьомої заповіді.
Від 31-го — говорить про розлучення.
Від 33‑го — про застосування клятви та ціну правди.
Врешті, сьогоднішній уривок, від 38 по 48 вірш, — це скасування права помсти та міра справжньої любові.
Справжня любов, що не боїться високої ціни, бо вона того варта.
Любов до ворогів, яка робить нас подібними до Бога.
Любов практична, яка здійснюється у простих вчинках: щоби з кимось пройти певну відстань його життя чи дати те, про що та людина насправді мене просить.
Святий Павло ділився своєю надією, що в небі всі ми будемо подібні до Творця й побачимо Його таким, який Він є.
Ісус завершує сьогоднішній уривок Євангелія закликом, щоб ми були досконалими, як Його Небесний Отець. Така трансформація людини доступна лише Богу. Лише Він напевно здатен це зробити.
Проте коли настане цей момент нашої адаптації до вічного життя — чи ми справді цього будемо бажати?
Відповідь на це запитання ми можемо знайти у нашому сьогоденні…
фінансово.
Щиро дякуємо!
