Хресна Дорога зі словом Божим

Роздуми над стояннями Хресної Дороги

Вступ

Цю Хресну Дорогу хочемо пережити, Господи, в роздумах над словами, які Ти залишив для нас у Євангелії. Кожне зі стоянь нам нагадує про певну Євангельську істину, що потрібна нам для спасіння. Просимо, Господи, про Твою благодать, щоби Слово Твоє, «живе й діяльне, і гостріше від усякого двосічного меча: воно проходить аж до розділу душі й духа, суглобів та костяного мозку, і розрізняє чуття та думки серця» (Євр 4,12), — торкнулося нашого серця, принесло світло туди, де темно, зцілило те, що зранене, усунуло те, що не є в нас із нас, а підкинуте ворогом.

Стояння І
Ісуса засуджено на смерть

Людина засуджує Бога на смерть. 

Ні, Пилат не знав — і не мав знати, — що перед ним Боголюдина; але він знав, що Ісус невинний. Пилат виносить смертельний вирок Ісусові, бо злякався натовпу, з якого кричали: «Розіпни!» Пилат злякався, що як сьогодні він цього не зробить, то завтра і про нього кричатимуть: «Розіпни!» 

Ми боїмося багато чого; проте багато з того, чого страхається наше серце, так ніколи з нами і не станеться. А ми цією боязню все одно виправдовуємо свої немудрі вчинки… 

Сьогодні людина судить Бога тим, що викинула Його зі свого серця, зі свого життя, а на його місце поставила ідола. Ідол цей має багато сучасних імен: «ти завжди маєш рацію», «комфорт», «задоволення», «влада», «все має бути так, як я хочу», «мій світ», «мої ідеали». Ідол буде нас дурити, що він хоче для нас найкращого, і говоритиме нам, що він — це і є наше справжнє єство. Насправді ж він — тонкий стародавній смердючий брехун, — це не справжній я. На жаль, навіть це знання не йому завадить тримати нас у страху перед ілюзорними загрозами… Пилат не боявся би звільнити Ісуса, якби в його серці не панував ідол влади!

Істинний Бог, який бачить, що ідол керує і маніпулює нашим серцем, дає нам єдину правду, що має силу усунути ідола з нашого серця: «Жертви Богові — дух сокрушенний: серцем сокрушенним і смиренним ти, Боже, не нехтуєш» (Пс 51,19).

Стояння ІІ
На Ісуса покладено Хрест

«Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас. Візьміть ярмо Моє на себе й навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо бо Моє любе й тягар Мій легкий» (Мт 11, 28‑30).

Ісус приймає свій хрест, хоча на нього не заслуговує. Господь вчить мене приймати мій хрест, на який я заслуговую. 

Світ вчить, що хрест приймати не треба, що людина його не заслуговує. З іншого боку — ті, що неправильно розуміють хрест, називають ним усе, навіть те, чого не можна зносити: насильство, зневаги, зверхність у стосунках, знущання, втрату почуття власної гідності…

Якщо маю у житті тягар, який насправді не є хрестом, — його можна і треба усунути. Ісус дає нам спосіб, як це вчинити. Якщо твій чоловік чи дружина, друг чи родич, брат чи сестра зі спільноти допускають щодо тебе те, що принижує чи ранить, то на це Ісус має таку раду: «Коли брат твій завинить супроти тебе, піди й докори йому віч-на-віч. Коли послухає тебе, ти придбав брата твого. Коли ж він не послухає тебе, візьми з собою ще одного або двох, щоб усяка справа вирішувалася на слово двох або трьох свідків. І коли він не схоче слухати їх, скажи Церкві; коли ж не схоче слухати й Церкви, нехай буде для тебе як поганин і митар» (Мт 18, 15-17).

Буває і так: коли ми не несемо добре свого хреста, інші намагатимуться підкинути нам свій.

Тим часом Ісус нікого не змушує, але запрошує наблизитися до себе. А поки ми не наблизимось до Ісуса — не зможемо ані свої хрести нести, ані допомагати в цьому ближнім. 

Стояння ІІІ
Ісус падає

На Сході падали навколішки перед можновладцями, коли треба було просити про милість, про пробачення провини у царя чи князя — який міг або віддати на смерть, або помилувати тебе і твоїх близьких. Достатньо було одного поруху пальця правителя — і тебе могли або підняти на шибеницю, або обдарувати дарами. У того, хто падає, його упокорення, його жест колінопреклоніння — це єдина можливість врятувати життя. Він віддається на волю того, перед ким падає.

Ісус падає ниць перед Отцем, адже лише Він може нас врятувати від вічної загибелі. Ісус падає замість нас, тому що ми занадто самовпевнені і наївні, мовляв, квиток до неба маємо вже в кишені… На щастя, нас урятувало те, що Ісус — реаліст, який бачить реальну загрозу для нашого вічного життя. Тому Він просить Бога за нас і замість нас падаючі ниць перед Ним.

Стояння IV
Ісус зустрічає свою Матір

Чи не непокоїла нас ніколи ця суперечність у словах Ісуса Христа? Ось Він каже нам: «Хто любить батька або матір більше, ніж Мене, той недостойний Мене» (Мт 10,37); а в іншому місці підтверджує Богом дану заповідь: «Бог бо заповідав: шануй батька твого й матір; і далі: хто проклинатиме батька-матір, хай буде скараний на смерть» (Мт 15,4). 

Зрозуміло, що любов — це не самі почуття. Це також — ба навіть насамперед — вірність, слухняність (тобто прагнення почути, дослухатись до іншого, його потреб, думок, переживань, почуттів). Любов — сила, яка, наче духовна гравітація, поєднує різних людей в одне ціле. Не можливо розділити подружжя: вони вже не двоє, а одне, бо любов їх вчинила єдиним, цілісним організмом. Бачимо, що Ісус ставить вимоги нашій любові до Нього: ми повинні прагнути такої сильної любові до Христа, що з’єднала би нас із Ним зв’язком і прив’язаністю, сильнішими за ті, які ми маємо щодо своїх батьків.

Тим не менше: нещасна та людина, яка не має кому на свята слати подарунки, кого пригостити смачним чаєм, за кого помолитися… 

Стояння V
Симон із Киринеї допомагає Ісусові

Ісус говорить, до учнів, яких посилає проповідувати Євангеліє: 

«Хто вас приймає, той Мене приймає, а хто Мене приймає, той приймає Того, хто Мене послав. Хто напоїть, як учня, одного з цих малих тільки кухликом холодної водиці, істинно кажу, той не втратить своєї нагороди» (Мт 10, 40. 42).

Христос дозволяє, щоб Його учні були слабкими та потребували допомоги від тих, кому проголошують Євангеліє. Так ми всі беремо участь у Його любові. 

«Носіть тягарі одне одного», — так каже Апостол Павло, і додає: «Таким бо робом виконаєте закон Христа» (Гал 6,2). 

Стояння VI
Свята Вероніка обтирає обличчя Ісуса

«Тоді вояки правителя, взявши Ісуса у Преторію, зібрали на Нього всю чоту і роздягнувши Його, накинули на Нього червоний плащ і, сплівши вінець із тернини, поклали Йому на голову, а тростину дали в праву руку. Потім, припавши перед Ним на коліна, глузували з Нього, кажучи: “Радуйся, царю юдейський!” І плювати на Нього, брали тростину й били Його по голові» (Мт 27, 27‑30).

Коли нас образили — нам здається, що аби наша рана від зазнаної образи чи приниження загоїлась, ми маємо помститися, і тоді затріумфує справедливість. Однак помста не гоїть ран: вона їх роздирає, роз’ятрює. Рани зціляють любов і милосердя. І що більша рана, то більше любові, терпеливості, милосердя і співчуття треба приділити зраненій людині. Вероніка дала Ісусові по-людськи небагато — хусткою обтерла обличчя; але для Нього це вся її любов… 

Коли ми любимо, в нас відображається обличчя Христа — нашого Бога. 

Тому Ісус каже: «З того усі спізнають, що Мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йн 13,35). 

Стояння VII
Ісус падає вдруге

Вся хресна дорога — це наче єдиний поклін і приниження Сина перед Отцем. Святий Павло, коли звертається до филип’ян, закликаючи їх до взаємної християнської любові, ставить у приклад саме упокорення Христа:

«Коли, отже, є в Христі якась утіха, коли є якась відрада в любові, коли є якась спільність духа та якесь серце і милосердя, то завершіте мою радість: думайте те саме, майте любов ту саму, будьте однодушні, згідливі. Не робіть нічого підо впливом суперечки, чи з марної слави, але вважаючи в покорі один одного за більшого від себе; майте на увазі користь не власну, а радше інших. Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі Ісусі.

Він, існуючи в Божій природі, 
не вважав за здобич свою рівність із Богом,
а применшив себе самого, 
прийнявши вигляд слуги, 
ставши подібним до людини. 
Подобою явившися як людина,
Він понизив себе, ставши слухняним аж до смерті,
смерті ж — хресної.
Тому і Бог Його вивищив 
і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я».

(Флп 2, 1-9)

Син стає слугою і так просить за неслухняного співслугу — адже цей неслухняний слуга Отця, який заслужив на смерть, одночасно є другом Сина: «Не називатиму вас вже слугами, називаю вас друзями», — сказав Ісус. Ніхто не спроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів життя віддає. 

Стояння VIII
Ісус утішає жінок, що плачуть

«Ісус обернувся до них і сказав: дочки Єрусалимські, не плачте надо Мною, а плачте над собою і над своїми дітьми» (Лк 23,28).

Жінки зворушливо плачуть: у Палестині того часу замість похоронних оркестрів ходили плакальниці. Своїми стогонами і риданнями вони пробуджували у присутніх на похороні відповідні почуття — смутку і співчуття, а також створювали траурну атмосферу. Таку роль — викликати в нас певні емоції — виконує в сучасному світі мистецтво. Відчути певні емоції, почуття, коли ми слухаємо симфонію Бетховена чи дивимось на картину Да Вінчі, — це частина людського життя; але не можна забувати, що мистецтво і наші почуття мають служити правді, а не навпаки.

Бо почуття людини дуже змінні. Бо ось іще п’ять днів тому ми співали цій людині «Осанна Сину Давида», а сьогодні вже: «Розіпни, розіпни Його!» З тієї ж причини сьогодні ми захопилися цією людиною, а завтра в ній розчаровуємося. Вчора ми віддавали все: і руку, і серце, — а завтра на суді будемо робити все можливе і неможливе, щоб забрати у нього чи неї квартиру, машину, і ліву нирку надодачу. З цієї ж причини ми не задоволені й Божими заповідями: мовляв, це вони роблять наше життя некомфортним, важким аж до незносності!

Людина схильна занадто довіряти почуттям, своїм внутрішнім оцінкам, не перевіряючи цих рішень та оцінок під прожектором Слова Божого, Заповідей. І щоб не впасти в пастку почуттєвості, послухаймося ради св. Апостола Якова:

«Наблизьтеся до Бога, і Він наблизитися до вас, очистьте руки, грішники. Освятіть серця, двоєдушники. Гляньте на ваші злидні, сумуйте і плачте. Сміх ваш нехай обернеться у плач, а радість — у смуток! Смиріться перед Господом, і він вас підійме! Не обмовляйте, брати, один одного. Хто обмовляє або судить брата свого, той обмовляє закон і закон судить. Коли ж ти закон судиш, то ти не виконавець, а суддя закону. Один лише законодавець і суддя, який може спасти й погубити. Ти ж хто такий, що судиш ближнього?» (Як 4, 8‑12).

Стояння IX
Ісус падає втретє під тягарем хреста

«Брати! Коли б хтось попав у якусь провину, то ви, духовні, такого наставляйте духом лагідноcті, пильнуючи себе самого, щоб і собі не впасти у спокусу…» (Гал 6,1).

Лікарі називають гіпертонію тихим убивцею, бо вона непомітно підкрадається до нашого серця, судин, і одного дня робить свій смертельний випад — інсульт розбиває людину. До гіпертонії можуть наближати людину її згубні, але які ж приємні (бо дають відчуття насолоди) звички: любов до солодкого, цигарок і тому подібне. 

Щось подібне є і з нашою звичкою судити й оцінювати інших. Вона непомітна, ніхто її не бачить, ми самі не завжди до кінця усвідомлюємо, як міцно вона пустила в нашому серці коріння; проте часом дає стільки насолоди у відчутті своєї вищості над іншим! Хтось знову мусить бігти до сповіді, хтось знову має проблему з постом, хтось менше молиться, ніж я, а цей не допомагає вбогим чи не збирає на бронежилети для солдатів, не допомагає самотнім матерям… Є безліч ситуацій, у яких розум швидко знайде жертву для мого прагнення відчути вищість. І так, поступово днем за днем вона вражає все наше серце, поки одного дня воно не переміниться на тупий і твердий камінь.

Тому Ісус нам дає ліки від цієї хвороби, і вживати маємо їх щоденно: «Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний. Не судіть, і не будете суджені; не засуджуйте, й не будете засуджені; простіть, і вам проститься. Дайте, то й вам дасться: міру добру, натоптану, потрясену, переповнену дадуть вам. Якою бо мірою ви міряєте, такою й вам відміряють» (Лк 6, 36‑38).

Стояння X
З Ісуса здирають одяг

«І коли деякі говорили Ісусу про храм, що він був прикрашений дорогоцінним камінням та обітними дарами, Ісус сказав: “Надійдуть дні, коли з усього, що ви бачите, не лишиться камінь на камені, який не був би перевернений» (Лк 21,5).

Святий Павло пише: «Хіба не знаєте, що ви — храм Божий, і що Дух Божий у вас перебуває? Коли ж хтось зруйнує храм Божий, Бог зруйнує того, бо храм Божий святий, а ним є ви!»

Це стояння нам говорить про таємницю людського тіла. Таємниця — це не те, що закрите і невідоме; таємниця — це те, що відкриває нам Божу любов. А якщо це любов, та й ще Божа, то це таємниця подвійно свята. Бог освятив не тільки наші душі, Він освятив і наші тіла. 

Не можна когось не любити чи гидувати кимось, якщо риси обличчя цієї людини тобі не подобаються. Бог хотів існування, життя також і цієї людини; в ній теж є своє, до цього моменту тобі незнане чи незрозуміле відображення Божої слави, Божої любові. Славою Божою є людина, яка живе, казав св. Єронім.

Стояння XI
Ісуса прибивають до хреста 

Ми намагаємося виконати заповідь Ісуса Христа: «Хто не бере свого хреста й не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мт 10, 38). Але часом сумно, що наші ближні не зауважують, який важкий хрест ми на себе взяли і як тяжко працюємо для їхнього і нашого спасіння!.. Щонайменше дивно, що вони нас не хвалять, образливо, що не підтримують, та й узагалі — байдужі до нашого хреста… Коли приходить така спокуса — згадай, як люди хвалили Ісуса за те, що Він для них робив:

«Тоді розіп’яли з Ним двох розбійників: одного праворуч, а другого ліворуч. Ті ж, що проходили повз Нього, лихословили Його й похитували своїми головами, кажучи: “Ти, що руйнуєш храм і за три дні відбудовуєш знову, спаси себе самого; якщо ти Син Божий, зійди-но з хреста!” Так само й первосвященики насміхалися з книжниками та старшими, говоривши: “Інших спасав, — себе спасти не може! Він цар Ізраїля: нехай тепер зійде з хреста, і ми увіруємо в нього. Він покладався на Бога, нехай же Бог визволить його нині, якщо він його любить. Сам бо казав: Я — Син Божий”. Так теж і розбійники, що були з Ним розіп’яті, ображали Його» (Мт 27, 38‑44).

Нас ніхто не змушує приймати аж таку смерть на себе, Ісус не буде класти на мене свій хрест. Нам би навчитися добре виконувати хоча б цю заповідь Ісуса:

«А коли молитеся, не будьте як ті лицеміри, що люблять на видноті молитися по синагогах та на перехрестях, щоб показатися людям. Істинно кажу вам: вони вже мають свою нагороду» (Мт 6,5).

Стояння XII
Ісус вмирає на хресті

«Бог бо заповідав: шануй батька твого й матір. І далі: хто проклинає батька-матір, хай буде скараний на смерть».

Бог є нашим передвічним Отцем. Його батьківство — джерело будь-якого батьківства на землі. Людина потребує Отця. І коли вона втрачає зв’язок з Отцем — духовно гине. Людство забуло свого Отця, ба більше: певної миті піддалось нашіптуванням диявола і прокляло Отця своїми вчинками, своїм гріхом. Тому кара залишилась, і хтось її мав понести, щоб віддати належне справедливості. 

Ісус помер за мій гріх безбожництва. Бо егоїзм, самоволя, моє «я знаю краще», або «зроби як я хочу, а інакше ти мені не потрібний», та загалом кожний наш гріх — це акт безбожництва в нашому серці. І зовсім незрозуміле для нас, що Бог, замість покарати нас, карає свого Єдиного Улюбленого Сина.

Не заглиблюйся у свою провину, а подумай над тим, що від твого безбожництва єдині ліки, дієві й сильні, — це хрест Ісуса Христа. Дивись на хрест, прийми хрест Ісуса, люби Його, цінуй, схиляй перед ним коліна у вірі, що аж такої ціни відкуплення вимагав твій гріх. Викуп заплачено — тож не втрачай свободу, оплачену такою ціною.

Стояння XIII
Тіло Ісуса знімають з хреста

«Усі ж Його знайомі стояли оподалік, а жінки, що були прийшли слідом за Ним із Галілеї, дивилися на це. І ось був чоловік, на ім’я Йосиф, радник, — людина добра й праведна, що не пристав був до їхньої рад, ані вчинків. Походив він з Ариматеї, юдейського міста, й очікував Божого Царства; цей прийшов до Пилата й просив тіла Ісуса» (Лк 23, 49‑52).

Напевно, коли роздумуємо над цим стоянням, ми співпереживаємо невимовному материнському болю Марії, яка бере на свої руки Ісуса, схиляється над Ним і гірко плаче. Цей трагічний момент зобразили численні художники, композитори і поети, яких приваблювала глибина сумних почуттів Богородиці, що плаче над своїм Сином. Проте євангеліст Лука, який у своєму Євангелії фактично відкриває нам образ Марії, коли йдеться про Благовіщення, тут зовсім не згадує про Марію. Натомість він звертає увагу на чоловіка з Ариматеї, який бере на себе відповідальність за подальшу долю Ісусового тіла. Хтось мусить попросити також і за тіло. Йосиф з Ариматеї виступає в ролі адвоката. Просить про тіло Ісуса Христа, вирішує всі формальності так, щоб юридично за всіма законами тіло повернули родині і близьким.

Для Бога кожен наш жест любові, кожен вияв турботи з любові до Ісуса — важливі, хоча для суспільства це може бути взагалі непомітним, як щось звичайне. На підтвердження цих слів згадаймо про подію, що сталася двома днями раніше:

«І от коли Ісус був у Витанії в домі Симона прокаженого, підійшла до нього одна жінка з алябастровою плящиною, повною вельми дорогого мира, і вилляла його Йому на голову, як Він сидів при столі. Побачивши це учні, нарікали й казали: “Навіщо таке марнотратство? Це можна б було дорого продати й дати бідним!” Ісус зауважив це й сказав їм: “Чому ви докучаєте цій жінці? Вона зробила добре діло для Мене. Завжди бо бідних маєте з собою; Мене ж не завжди маєте. Виливши це миро на Моє тіло, вона вчинила те на похорон Мій. Істинно кажу вам: де тільки буде проповідуватись ця Євангелія по всьому світі, оповідатиметься і про те, що вона зробила, їй на спомин» (Мт 26, 6‑13).

Стояння XIV
Тіло Ісуса покладено до гробу

«А Ісус, скрикнувши сильним голосом, віддав духа. І роздерлася завіса храму надвоє, від верху аж до низу, і земля затряслася, скелі порозпадались; гроби відкрилися, багато тіл святих померлих устали, і вийшовши з гробів по його воскресінні, ввійшли у святе місто й багатьом з’явились. А сотник і ті, що стерегли з ним Ісуса, бачивши землетрус і те, що сталося, вельми налякалися і мовили: “Це справді був Син Божий!» (Мт 27, 50‑54).

В розмові з саддукеями, які не вірили у воскресіння померлих, Ісус каже: «А що мертві воскресають, — це й Мойсей при кущі дав був зрозуміти, де він назвав Господа Богом Авраама, Богом Ісаака й Богом Якова. Бог же не є Бог мертвих, але живих, усі бо живуть для нього» (Лк 20,37). Усі: і ми, і наші близькі померлі — живемо для Бога. 

Амінь.