Побачити Царя Всесвіту в убогих

Роздуми над Словом Божим на урочистість Христа — Царя Всесвіту

Аж важко уявити… ми маємо Царя, який був голодним, спраглим, був чужинцем, нагим, хворим і в’язнем. Маємо Царя, який пережив усе те, що переживає кожен з нас:

«Бо ми не маємо такого архиєрея, який не міг би співчувати нашим недугам: Він же ж зазнав усього, подібно як ми, крім гріха. Приступім, отже, з довір’ям до престолу благодаті, щоб отримати милість і знайти благодать на своєчасну поміч» (Євр 4, 15-16).

Більше того, Його присутність далі триває в Його Містичному Тілі — у найменших братах. Грецьке слово елахістон означає когось, кого вважають за ніщо. Інше, латинське слово, яке вжив св. Єронім, перекладаючи цей текст, також відображає подібне значення: MINIMUS — дрібний, найменший, також молодший (за віком), неважливий, менш важливий тощо. В комусь такому важко узріти присутність Царя. Важко нам підійти до бездомного так, як ми би підійшли до Царя, а ще важче узріти Царя в такій особі. Чому?

Чому нам важко приймати відкинутих і знедолених? Жан Ваньє, чоловік, якй все життя присвятив неповносправним, сказав, що в кожному з нас є хтось такий відкинутий і саме тому, що ми не приймаємо власного відкинення і власних ран, нам важко реагуємо на таких осіб у суспільстві. Тому це Слово спонукає мене дещо по-іншому відсвяткувати цю урочистість Христа Царя: спонукає мене узріти лик Христа в усіх болючих моментах моєї історії, побачити Його присутність у знедолених і відкинутих…

Найчастіше ми схильні трактувати це Євангеліє в соціальних категоріях. Не хочу цього применшувати, тому що це одне з покликань Церкви — піклуватися про бідних і відкинутих людей. Однак хочу, щоб ми подивились ще на один аспект цих слів і спробували віднайти також духовне значення. Гадаю, ми годуємо Христа, коли даємо Боже Слово одному з найменших, бо не самим хлібом живе людина, а кожним Словом, що виходить з уст Божих. Ми заспокоюємо Божу спрагу, коли одного з найменших приводимо до Джерела Життя, де Він може пити і вже не відчувати більше спраги. Ми одягаємо Господа, коли зодягаємо інших у милосердя, смирення, довготерпеливість, співчутливість (пор. Кол 3, 12). Приймаємо Христа — «чужинця», коли відчуженій у житті людині допомагаємо віднайти дім батька, а в’язневі гріха допомагаємо розірвати окови поневолень.