Блаженний Теодор Ромжа, єпископ

Спомин: 31 жовтня (Мукачівська греко-католицька єпархія)

Майбутній єпископ народився14 квітня 1911 року в селі Великий Бичків на Закарпатті, що належало тоді до Австро-Угорської імперії. На Хрещенні отримав ім’я Юрій. Він був дев’ятою дитиною в багатодітній сім’ї службовця залізниці Павла Ромжі. Життя родини було нелегким, із дев’яти дітей вижило п’ятеро: троє сестер — Марія, Ганна, Христина, сам Юрій та його брат Степан.

Юрій Ромжа виріс у складних обставинах землі, яка змінювала назву — а отже, й громадянство своїх мешканців — п’ять разів за час його короткого земного життя. Народжений в Угорщині, він став громадянином Чехословаччини, а помер під радянським режимом.

У рідному селі пішов до школи, закінчив початкових чотири класи, продовжив навчання у Хустській державній реальній гімназії, яку закінчив на «відмінно» у 1930 році.

За спогадами, Юрій Ромжа був товариським, умів грати у волейбол і футбол, гарно співав і танцював. Селянського труду не цурався, приїжджаючи до батьків на канікули, а по неділях читав у церкві Діяння і співав на крилосі, маючи красивий виразний голос. За словами письменника Олександра Сливки, який навчався з ним у Хусті, «Ромжа був середнього зросту, чорнявий, з чорними очима, якими „просвічував“ співбесідника, як рентгеновим промінням. Говорив голосно, виразно, але ніколи ні на кого не підвищував голос. Любив грати у м’яча. Охоче вступав у дебати з рівними до нього. До товаришів-однолітків ставився дружньо, а до першо- і другокласників — як старший, добрий, щирий брат. Часто під час перерви між уроками малеча вішалась йому на шию: один звисав у нього на грудях, другий — на спині, а він носив їх по дворі, як бесаги».

Юнак був здібним до вивчення мов і точних наук; викладачі бачили в ньому майбутнього інженера або військового. Однак Юрій Ромжа з дитячих років мріяв служити Богу в Церкві. Закінчивши гімназію, того ж 1930 року він вступив до Григоріанського університету в Римі, за підтримки Ужгородського єпископа Петра Гебея. Навчався в німецько-угорському коледжі університету, однак 1934 року перевівся до Руссікуму. На Різдво 1935 року болгарський греко-католицький єпископ Степан Куртєв висвятив його на диякона, а за рік Теодор Ромжа став священником. Свою першу Літургію він відслужив 26 грудня 1936 року — за східним календарем, у свято Собору Пресвятої Богородиці, в храмі св.Павла за мурами, над гробом Апостола народів.

1937 року він блискуче захистився в Григоріанському університеті й повернувся на батьківщину. Мукачівський єпископ Олександр Стойка доручив йому парафії в селах Березово та Нижній Бистрий, Хустського району, неподалік від його рідних місць.

Оскільки богословська освіта не була підставою для відстрочки від армії, Ромжа пройшов однорічний офіцерський курс у Празі (уже як чеський громадянин). А 22 вересня 1938 року в Чехії оголосили загальну мобілізацію. Невдовзі нові кордони закрились, а паспорти стали недійсними. 2 листопада 1938 року єпископська резиденція в Ужгороді відійшла до Угорщини і стала недосяжною для парафій о.Ромжі. Недосяжною стала і його мрія про докторат із богослов’я в Римі.

Однак Чехословаччина не наважується на війну з Гітлером і, врешті-решт, розпадається. Закарпаття окуповане Угорщиною. В нових умовах, улітку 1939 року єпископ Олександр Стойка іменує 28‑річного Теодора Ромжу професором Ужгородської духовної семінарії.

Коли у 1939 році кордон СРСР проліг по Карпатах, у листі до ректора Руссікуму Ромжа пише: «Як ви дивитесь на близькість радянського кордону? Адже він, здається, лише за 60 кілометрів від Ужгорода. Тут говорять усяке. Але нехай буде, що буде! Адже моя ціль — апостольська робота серед них. Нікуди тікати не буду. І що за біда, як вб’ють: умерти за Христа — значить вічно жити».

31 травня 1944 року раптово помирає єпископ Олександр Стойка, у якого в останні роки виникли суперечності з мадярами. Апостольський Престол призначає лише тимчасового адміністратора Мукачівської єпархії — угорського Гайду-Дорозького єпископа Миколая Дудаша. Ситуація на фронті нелегка, бої точаться вже у Карпатах. Терени Мукачівської єпархії стають театром воєнних дій, у церквах та школах радянські війська розміщують госпіталі та казарми.

За таких умов 24 вересня 1944 року єпископом Мукачівської єпархії призначено Теодора Ромжу. На той час йому виповнилося 33 роки і він був наймолодшим єпископом в усій Вселенській Церкві. Єпископська хіротонія о.Теодора Ромжі відбулася в Ужгороді. Головним святителем став Гайду-Дорозький єпископ Миколай Дудаш, а співсвятителями — владика Янош Шеффлер, єпископ Сату-Маре в Румунії, а сьогодні — блаженний Католицької Церкви, та владика Іштван Мадараш, єпископ Кошицької єпархії.

Відносний спокій тривав недовго. 29 червня 1945 року Карпатська Україна була приєднана до Радянської України. Нова влада спершу наказала владиці на богослужіннях не згадувати імені Папи Римського, потім стала схиляти єпископа і духовенство перейти у православ’я. У греко-католиків стали відбирати храми, забороняти проповіді, катехизацію, виганяли їх із парафій. А з прибуттям православного єпископа, призначеного синодом Московського патріархату 22 жовтня 1945 року, юрисдикція владики Ромжі припинилася. Його стали викликати в КДБ, переконувати, що Греко-Католицька Церква під час війни співпрацювала з фашистами, чинила опір становленню соціалістичного способу життя на Закарпатті, а тому є антирадянською інституцією. Владика Ромжа зробив усе, щоб його священники зберегли вірність Риму — всі до єдиного.

У вересні 1946 років через віруючого, який приїхав з Праги, єпископ Ромжа отримав текст енцикліки папи Пія XII «Orientales omnes» від 23 грудня 1945 року, зміст якої мав безпосереднє відношення до греко-католиків того часу: «У ці смутні часи наставляємо вас і далі твердо і непохитно триматися вашої віри, підтримувати слабких і додавати сили тим, хто вагається. Нагадуйте, якщо потрібно, довіреним вашому піклуванню вірним, що ніяк не можна, навіть зовні або ж словесно, покинути Христа і Його Церкву, і розкривайте єхидні спокуси тих, хто обіцяє людям земні вигоди і невідомо яке щастя в цьому житті, за яке гублять їх душі».

Теодор Ромжа стає особисто небезпечним для радянських функціонерів, бо його невтомна діяльність унеможливлює «галицький варіант» розвитку подій із ліквідації УГКЦ. «Переконайте Ромжу — і багато уніатських священників перейде у православ’я», — радив Москві один зі зрадників. Але переконати людину, яка свідомо готувалася все життя до ісповідництва та мук, було неможливо. 

Навесні владика вирушає у подорож, відвідуючи парафії Хустського, Виноградівського та Іршавського районів. На цей час Церкві вже було заборонено випускати друковану продукцію та займатися з дітьми. Конфісковано автомобіль. Але це не зупиняє енергійного владику — то на простому селянському возі, то навіть пішки він дістається до кожної церкви, до кожного села, розмовляє, проповідує, переконує. Для єпископа залишився один вихід: особистим прикладом і власним словом зміцнювати віру і укріплювати у вірі духовенство та вірних. «Краплею», що переповнила чашу терпіння НКВС, було святкування Успіння Пресвятої Богородиці, коли до Мукачевого прибули 83 тисячі прочан — 3 тисячі православних і 80 тисяч католиків.

У звіті Уповноваженого Ради у справах РПЦ І.Ромера за третій квартал 1947 року зроблено однозначний висновок: «Єпископ Ромжа і його заступник Хіра повинні бути негайно в тій чи іншій, найбільш зручній формі позбавлені можливості продовжувати тягнути майже півмільйона радянських людей Закарпатської області до Рима». Сталін погодився з пропозицією Хрущова, що настав час знищити «терористичне гніздо» Ватикану в Ужгороді.

Однак напад на Ромжу було підготовлено погано: в результаті автомобільної аварії, організованій Савченком та його людьми, Ромжа був тільки поранений і доставлений в одну з лікарень Ужгорода. 

«Преосвященний Теодор потрапив між розбиту вщент карету та перше колесо вантажника. Отець Даниїл Бачинський та кучер Хома попали під карету з важкими пораненнями. Отець Андрій Березнай і теологи Бугір та Маслей від різкого удару вилетіли в траву. Схаменулися, побачивши, як єпископа Теодора та кучера вбивці залізними палицями добивають. Молоді юнаки, піднявшись, стали втікати з криками. Щоб їх наздогнати, кати залишили свою основну здобич і погналися за ними. Наздогнавши їх, теж били, куди попало, однак поштова автомашина, що наближалася з Мукачева, перешкодила їм досягнути своєї злочинної мети. Збентежені кати повискакували на свою машину і швидко зникли, а наших, кров’ю залитих страждальців чуйні поштові працівники завезли в Мукачівську міську лікарню», — згадувала очевидиця с.Теофіла Манайло ЧСВВ.

Єпископові покращало, він молився Розарій, приймав відвідувачів. При ньому невідлучно перебували черниці. Як тільки вони вийшли, за прямим наказом лікаря Бергмана, єпископ Ромжа був отруєний. Він помер у ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1947 року.

Привезти тіло владики Теодора Ромжі з Мукачевого до Ужгорода дозволили тільки пізно увечері, щоби не здіймати ажіотажу. Проте по всій дорозі люди зустрічали похоронну процесію зі сльозами на очах. День похорону, 4 листопада, став на Закарпатті незвичайним. Було скасовано залізничні й автобусні маршрути у напрямку Ужгорода, щоби перешкодити вірникам попрощатися з улюбленим єпископом.

У червні 2001 року св.Йоан Павло II під час свого візиту в Україну причислив Теодора Ромжу до лику блаженних. У Мукачівській греко-католицькій єпархії діє Ужгородська греко-католицька богословська академія імені Теодора Ромжі.

За матеріалами: Синод єпископів УГКЦ