Папа Франциск охрестив у неділю дитину, чиї батьки не є сакраментальним подружжям. Прочитавши про цей прекрасний жест щодо дітей з «неідеальних» сімей, я глянула на коментарі і… мене вразило репетування, інтерпретація канонів та оцінювання, до якого моменту є шанс на католицьке виховання дитини, народженої поза подружжям, а від якого моменту такого шансу вже нема. А я, наївна, вважала, що це може оцінити тільки сам Бог.
Я зростала у розбитій сім’ї, а попри це була вихована по-католицькому. Дякую за це Господу Богу, який обдарував мене прекрасною мамою і благодаттю прагнення Його близькості. На противагу до частини подружок і приятелів із повних сімей, я постійно шукала Божої близькості й тепла. Біля Бога почувалася безпечною, бажаною і прийнятою. На щастя, до певного моменту мені траплялися чудові, відкриті люди — зарівно у Церкві, як і поза нею. До «певного моменту», в який я довідалася, що такі сім’ї, як моя, є патологією і злом, а даті діти, як я, цим злом обтяжені. Через що їм (нам) не слід довіряти.
До якогось часу я не зізнавалася, що мої батьки не разом, що вони створили нові сім’ї, бо боялася почути просто в обличчя, що я живу в «злій» родині, побудованій на «гріху», я боялася оцінки людей, які зовсім не знали моїх близьких, а прагнули змішати наш дім із болотом. Швидко я відмовилася від таких «знайомих», не маючи сумнівів щодо того, що це хворе і я не хочу так жити, не хочу взагалі мати нічого спільного з таким середовищем.
Донині мене вражає ненависть, насмішки, почуття вищості й вихваляння «гідністю». Коли я чую, що Папа щось зробив погано, що взув погані черевики, що сказав щось «незгідне з догматом», — то не знаю, сміятися чи плакати. Не знаю.
Натомість знаю одне: свідченням віри і любові до Бога не є сидження на першій лавці в церкві, співання оазових пісеньок чи приналежність до церковних організацій. Свідченням є доброзичливість, давання іншому шансу і турбота про власне спасіння, свою сім’ю і своє, а не чуже, ліжко. Папі особисто я дуже вдячна за те, що він черговий раз відкрито простягає руку до дітей, яким завжди буде важче. Він не замовчує, не вдає, ніби таких дітей не існує, ані що ця проблема не стосується Католицької Церкви, бо вона СТОСУЄТЬСЯ.
Несакраментальні подружжя у Церкві існують, становлять його невіддільну частину. Вони, однак, не можуть приступати до Святого Причастя, з чим стараються змиритися. На додачу, їх мучить те, що ствердження недійсності подружжя щоразу частіше є питанням знайомств і грошей. Зрештою, певно, не всі усвідомлюють той очевидний факт, що зростання у розбитій сім’ї то не тільки досвід, а й насамперед дуже важке завдання (!) для самої дитини — аби вона працювала над своєю свідомістю, аби мудро дозрівала, аби була розважна і старалася зрозуміти свої емоції, не керуючись ними сліпо. Бо діти часто розуміють, що в житті не завжди так, як ми собі заплануємо, і потрібно бути відповідальним у конкретних, сповнених сліз і страждання, виборах, а не тільки у філософсько-доктринальній абстракції, яку можна викласти у товстій книжці.
Тим, хто був вихований у повних сім’ях, а до того ще й оточений повними сім’ями, безумовно легше. Однак «легше» не означає «краще», і вже точно не означає, що такі особи самі по собі через це є кращими. Ніхто не має монополії ані якогось одного виняткового рецепту для святості.
Йоланта Шиманська, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
