З творів святого Йоана Золотоустого – Отця і Вчителя Церкви
Як зрозуміти вираз “блаженні ті, що плачуть” (Мт. 5, 4)?
Як після проливного дощу повітря стає чистим, так і після пролиття сліз настає тиша і ясність, а морок гріховний зникає. Як спершу очистилися ми водою і духом, так пізніше очищаємося сльозами і покаянням, якщо тільки робимо це не лицемірно і марнославно. Плачучі вдавано заслуговують навіть більшого осудження, ніж ті, які прикрашаються рум’янами і притираннями. Бог бажає сліз, пролитих не на показ, а з сокрушення, пролитих таємно, в усамітненій кімнаті, без свідків, в тиші і в безмовності, сліз з глибини серця, від внутрішньої скорботи і суму, пролитих єдино для Бога.
І якщо ти плачеш, то наслідуєш Господа. Адже й він плакав за Лазарем (Ів. 11,35), за Єрусалимом (Лук. 19, 41) і тривожився духом за Юду (Ів. 13,21). Та й часто бувало, що Його бачили плачучим, а щоб Він сміявся чи хоч трохи посміхався, цього ніколи ніхто не бачив, – чому й жоден з євангелистів не згадав про це.
Це говориться не для того, щоб заборонити сміятися, але щоб стримати від непомірного сміху. Та й чому тішитися і сміятися, коли на тобі така відповідальність, мусиш колись стати на страшний суд і дати строгий звіт зі всього, що зроблено тобою в житті? Ми повинні дати звіт з усіх добровільних і недобровільних гріхів своїх: “Хто ж мене зречеться перед людьми, того й я зречусь перед Отцем моїм небесним”. (Мат. 10, 33). Хоч би й це зречення було невільним, однак й воно не уникне покарання, і за нього дамо звіт, і за те, що знаємо, і чого не знаємо: “Бо я не почуваю себе винним ні в чому, але я тим не виправданий. Хто мене судить – це Господь.”, каже Павло (1 Кор 4, 4).
Але скажеш: яка користь, якщо замість цього будемо плакати? Величезна користь, – така, що не можна виразити й словом. На суді людському, скільки не плач, не уникнеш покарання, коли визначення зроблено; а тут, якщо тільки зітхнеш – і вирок знищений, і прощення здобуто. От чому Христос так часто каже нам про сльози і називає плачучих блаженними, а тих, що сміються, бідними. Тут не місце для сміху, і зібралися ми сюди не сміятися, але стогнати, і за ці стогони успадкувати Царство. Стоячи перед земним царем, ти й злегка посміхнутися не смієш; а де живе Владика ангелів, стоїш без трепету і без благоговіння, навіть смієшся, коли Він багато разів прогніваний тобою? І не подумаєш, що цим дратуєш Його більше, ніж гріхами? Справді, Бог звичайно відвертається не так від грішників, як від тих, які, вчинивши гріх, не журяться ним.
Що може бути безрозсуднішим від такої безтурботності? Згадаєте як було при Ної. Люди, стільки часу бачачи створюваний ковчег, безтурботно веселилися, нітрохи не думаючи про майбутнє; за це власне усіх їх погубив потоп, і всю вселенну піддав тоді катастрофі.
Отже, в цьому тимчасовому житті ми маємо найбільшу потребу в сльозах, а не у сміху. Насправді нас очікує важкий подвиг, боротьба з невидимими силами, боротьба з духами злоби, війна з властями; і добре, якщо б ми, при всій ретельності, тверезості та пильності, могли встояти проти цього лютого полчища. Якщо ж будемо сміятися, бавитися і завжди віддаватися лінощам, то ще перед боєм впадемо від власної безтурботності.
Якщо гріх розважатися, то навіщо побудовані театри, цирки та інші видовищні заклади?
Це диявол винайшов таке мистецтво, щоб приваблювати до себе воїнів Христових, і послаблювати сили їх духу. На те й побудував він в містах театри і, вишколивши сміхотворів, цією виразкою вражає ціле місто.
Від чого Павло велів втікати – я маю на увазі марнослів’я та жарти, – те диявол переконує любити. Коли ті, які представляють смішне в театрі, скажуть щось богохульне і сороміцьке, тоді багато, будучи ще безумнішими від них, сміються, забавляються цим. За що випадало б побити камінням, тому плескають в долоні, і за таке задоволення самі собі готують вогненну піч.
Воістину не так грішить той, який представляє в театрі, скільки порівняно з ним ти, який заохочуєш це робити. Лицедійство багатьох зробило перелюбниками, і багато сімей знищило. Якщо справа погана, то й наслідування її погано. Краще брудом чи гноєм вимазати собі обличчя, ніж дивитися на таке беззаконня, тому що для ока не такий шкідливий бруд, як жагучий погляд напівголої жінки. Як буде дивитися на тебе дружина, коли ти повернешся з такого беззаконного видовища? Як буде розмовляти з тобою після того, як ти зачарувався видовищем і став рабом блудниці?
Не думай, що ти чистий від гріха, коли не поєднався з блудницею; ти побажанням все вже зробив. Справді, якщо ти живиш похіть, то цим більший розпалюєш вогонь. Якщо ж видовище не робить на тебе ніякого враження, то тим більшого ти достойний осуду за те, що служиш спокусою для інших, заохочуючи такі видовища, опоганюєш свій погляд, а з поглядом і душу.
Добре, скажете ви – що ж нам стати монахами? Прикро, що ви скромність і ціломудріє вважаєте обов’язком тільки монахів, тоді як Христос постановив спільні для всіх закони, крім шлюбу. А Павло велить і шлюбним у всьому уподібнюватися монахам: “Ось що, брати кажу: Час короткий. Тож нехай ті, що мають жінок, живуть, немов би й не мали” (1 Кор. 7, 29).
Будь вдома з дітьми і дружиною; тільки не безчесть дружини, не спокушай дітей, і не внось зарази з видовищ в дім твій!
А втім, якщо слово моє засмутить вас, то я дуже вам за те вдячний. Ніколи не переставайте ридати про це і мучитися; така скорбота буде для вас початком виправлення.
Для чого Бог залишив диявола, щоб він спокушав і губив нас?
Задавши таке питання, ми виразили би величезну невдячність Творцеві. Але ти міркуй так: Бог залишив його для того зокрема, щоб ми, спонукувані страхом і очікуючи нападу ворога, безперестанно чували і бадьорилися, полегшуючи працю чесноти надією на нагороди та очікуванням вічних і невимовних благ. І чому дивуєшся, що Бог залишив диявола через свою дбайливість про наше спасіння, для того, щоб будити нашу безпечність і давати нам привід до одержання вінців? Він саму геєну приготував для того, щоб страх покарання і нестерпна важкість мук спонукували нас до Царства. Бачиш премудре чоловіколюбство Господа? Як Він вживає всі засоби, щоб не тільки спасти створених Ним, але й удостоїти невимовних благ! Для того він і подарував нам свобідну волю, і вклав в природу і в совість нашу пізнання добра і зла, та допустив бути дияволу, і погрожує геєною, щоб, ми не досвідчили геєни, але одержали Царство. І чого дивуєшся, що Він вжив все це і дуже багато інших мір з цією метою? Зневажив Себе Самого, прийнявши образ раба (Фил. 2,7) і досвідчив все інше, по відношенню до тіла, – народився від Діви, дев’ять місяців був ношений в її лоні, повитий пеленами, почитав отцем своїм Йосифа – обручника Марії, зростав мало-помалу, був обрізаний і приніс жертву, бажав, жадав і втомлювався, а нарешті зніс і смерть, смерть не звичайну, але ту, яка вважалася найганебнішою, тобто, смерть хресну. І все це заради нас і нашого спасіння перетерпів Творець всіх, незмінний, який все привів з небуття в буття, який спогляне на землю, і вона стрясається (Пс 104, 32), блиск слави якого не можуть зріти і Херувими, ці безтілесні Сили, але, відвертаючи обличчя свої і закриваючи їх крилами, свідчать нам про чудо, Якого безперестанно хвалять Ангели і Архангели, Він заради нас і нашого спасіння благоволив стати людиною, і відкрив нам шлях доброго життя, дав достатнє наставлення, тим, що Сам пройшов цим шляхом, прийнявши однакове з нами єство. Отже, яке залишиться нам виправдання, якщо ми, після того, як стільки вже зроблено для нашого спасіння, самі зробимо все це марним для нас, і своєю недбалістю про це позбавимо себе спасіння? Тому, прошу, будьмо пильні, і не слідуймо безрозсудно звичаям інших, але щодня досліджуймо своє життя і дивімся, в чому ми згрішили і що зробили доброго, і таким чином будемо виправляти свої гріхи, щоб нам здобути і вишню милість, і бути угодними Богові, і одержати Царство Небесне.
Як ставитися до повсякденних малих гріхів – неправди, лихослів’я?
І малі гріхи – це є нечистота і скверна, як, наприклад, лихослів’я, ганьблення, неправда; чи краще сказати, і ці гріхи не малі, але вельми великі, – такі великі, що вони позбавляють Царства Небесного. Як і яким чином? Хто скаже братові,- каже Господь, – Дурень! – той підпаде під вогонь пекельний (Мт. 5, 22). Якщо ж настільки винним є той, хто називає брата свого дурнем, – що здається найнезначнішим від усього і є властивим дитячій розмові, – то той, хто називає його злодієм, заздрісником, і обсипає іншими незліченними злослів’ями, під який ж підпаде суд і покарання? Що може бути жахливіше від цього? Але слухайте, прошу вас, слова мої. Якщо: усе, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили (Мт. 25,40) і те, чого ви не зробили одному з моїх братів найменших – мені також ви того не зробили. (Мт. 25, 45), то хіба не те саме буває і з лихослів’ям і ганьбленням? Той, хто злословить брата свого злословить Бога; і хто віддає честь братові своєму віддає честь Богові.
Будемо ж привчати язик свій говорити добре… Бо той, хто робить добро і зло неодмінно сам перший випробує те й інше; як вода, яка витікає з джерела, гірка і смачна, і наповнює посудини людей, і не зменшує свого джерела, так само й зло і добро, від кого походить, того або радує, або губить.
Як ставитися до образ і страждань, заподіюваних нам ближніми?
Запам’ятайте одне правило. Тих, які ображають багато, а того, кого ображають нема жодного. Щоб такою загадкою не смутити вас, я зараз же розв’яжу її. Образи, які ми несправедливо терпимо від будь-кого, Бог ставить нам або для відпущення гріхів, або для воздаяння нагороди. Так само ми повинні думати і про свої страждання: цими стражданнями ми або загладжуємо гріхи наші, або ж, якщо не маємо гріхів, одержуємо за них блискучі вінці. Лазар досяг спокою тому, що в теперішньому житті перетерпів незліченні біди. Отже, ті, які здаються скривдженими, не скривджені насправді, якщо тільки всі нещастя переносять з мужністю; навпаки ще більш здобувають, дістаючи удари від самого Бога, або від диявола.
Який гріх мають діти, які помирають в ранньому віці?
Як вже було сказано, що якщо нема гріхів, то за тутешні страждання там відплачується нагорода. Отже, яку втрату понесли діти, які померли в ранньому віці та швидко досягли покійної пристані? Ти скажеш, що вони вчинили б багато, а може, й великі діла, якщо б тривало їхнє життя. Але Бог не малу пропонує їм нагороду за те, що вони позбулися життя з такої причини; інакше Він і не допустив би ранньої їх смерті, якщо б вони мали стати великими. Якщо вже Бог з таким довготерпінням допускає жити й тим, які ціле життя проводять у злі, то тим більше, не допустив би вмерти так цим дітям, якщо б передбачав, що вони вчинять щось велике.
Христос для наснаги і розради сказав нам: “Хіба не за шага продається пара горобців? А проте ні один із них не впаде на землю без волі Отця вашого.” (Мат. 10, 29). Цими словами Він хотів показати, що без Його відома нічого не буває, але що Він знає все, хоча й не робить усього. Тому, каже, не бентежся та не бійся. Якщо той, хто знає ваші страждання і може відвернути їх, однак не відвертає, то без сумнівів тому, що промишляє і дбає про вас. Так ми повинні міркувати і у власних спокусах та втішатися цим.
Чим можна виправдатися перед Господом, якщо маєш пристойний маєток і не хочеш з ним розстатися?
Авраам, коли Бог покликав його з землі в землю, проявив такий послух, що ніякі перешкоди не могли зупинити його, а біг та поспішав, як бадьорий юнак, сповнити веління Боже; ми ж навпаки, кликані не із землі в землю, але з землі на небо, не покажемо й такої ж, як праведник, ретельності в послусі, але будемо змальовувати порожні і незначні причини, і не підштовхне нас ані велич обітниць, ані маловажність видимого, як земного і тимчасового, ані достоїнство Того, Хто кличе, – навпаки, виявимо таку неуважність, що віддамо перевагу тимчасовому над тим, що існує завжди, землі – над небом, і те, що ніколи не може скінчитися, поставимо нижче від того, що минає раніше, ніж з’явиться. Доки, скажи мені, будемо ми показувати таку захланність до збирання грошей? Що за шаленство – щодня захоплюватися цією хворобливою пристрастю і ніколи не відчувати ситості, але бути навіть чи не гіршими й від п’яних? Бо як ті, чим більше п’ють вина, тим більше розпалюють в собі спрагу і тим сильніший розпалюють вогонь: так і ті, хто віддався сильній пристрасті до грошей, ніколи не заспокоюються, але чим більше одержують, тим більше в них піднімається полум’я пристрасті і розпалюється піч. Хіба ми не бачимо, що було з тими, які жили перед нами, як вони, заволодівши, так би мовити, цілою вселенною, були забрані звідси нагі і без усього, з тим тільки, щоб там віддати звіт і одержати покарання за все? Маєток нерідко розділяють між собою багато людей, а гріхи, зроблені ним через цей маєток, забирає з собою він один, піддається за них болісному покаранню і ні в чому не знаходить розради. Чому ж, скажи мені, так не дбаємо про своє спасіння і про свою душу думаємо як про чужу? Чи не чуєш, як говорить Христос: Що може людина дати взамін за свою душу? І ще: яка користь людині, як світ цілий здобуде, а занапастить власну душу? (Мт. 16, 26). Що можеш порівняти з душею? Назви цілу вселенну, і тоді нічого не скажеш. Бо яка користь, як сказав Христос, здобути цілий світ, і зашкодити душі своїй, ближче від якої до нас нема нічого? І нею, такою дорогоцінною, нею, про яку нам належало б так турбуватися, ми так нехтуємо, щоб вона мучилася щодня, то осаджена сріблолюбством, то мучена непомірністю, то принижувана гнівом, і зокрема кожною пристрастю обурювана, – і не потурбуємося про неї, хоч би й із запізненням, анітрохи? Хто ж нарешті удостоїть нас прощення, чи визволить від загрожуючого нам покарання? Тому, прошу, доки ще є в нас час, омиємо скверну її обильною милостинею, і загасимо нею ж полум’я гріхів наших. Бо сказано: Як палкий вогонь гасить вода, так і милостиня гріхи відпускає. (Сир. 3, 30). І дійсно, ніщо інше так не може позбавити нас від вогню геєнського, як щедра милостиня. Якщо ми будемо подавати її як заповідається, тобто, не з марнославства, але з любові до Бога, то в стані будемо й омити скверну від гріхів наших, і сподобитися Божого чоловіколюбства.
Чим є милостиня і наскільки вона важлива?
Милостиня є мистецтво. Училище цього мистецтва на небесах, а вчитель не людина, але Бог. Якщо суть будь-якого мистецтва полягає в тому, щоб принести якусь користь; а оскільки нема нічого кориснішого від милостині, то, очевидно, що вона є мистецтво, і притому найкраще з усіх мистецтв. Вона не взуття і не одяг забезпечує, не доми кам’яні творить, але життя вічне готує, з рук смерті витягає, і в цьому, і в іншому житті прославляє, і творить нам обителі та вічні чертоги на небесах. Вона не дає згасати нашим світильникам, ані з’являтися нам на шлюб в нечистому одязі, але омиває його і робить чистішим від снігу: коли б гріхи ваші були, як багряниця, вони стануть білими, як сніг (Іс. 1,18); вона не допускає нам впасти туди, де знаходиться багатій, і чути страшні слова, але веде нас на лоно Авраама. Будь-яке мистецтво потребує ще й якогось іншого; лиш тільки милостиня нічого іншого не вимагає, крім самого бажання. Якщо ти скажеш; вона вимагає грошей, домів, одягу, взуття, то прочитай слова Христові, сказані Ним про вдовицю, і відклади цю турботу. Хоч би ти й був дуже бідний, бідніший навіть від тих, які в тебе просять; але якщо ти покладеш дві лепти, то ти все зробив; хоч би ти й дав шматок хліба, не маючи в себе нічого, крім нього, ти все виконав. Отже, присвятимо себе цій науці та мистецтву, і будемо вправлятися в ньому. Воно творить вічні доми на небесах, навчає учнів своїх уникати вічної смерті, і дарує їм скарби невичерпні, які не можуть зазнати шкоди ні від злодіїв, ні від молі, ні від тління, ні від часу. Милостиня в майбутньому житті ще ясніше відкривається, по смерті людини більше просяває і виявляє свою дію, і не вимагає праці, та інших ніяких утруднень не має. Вона діє під час хвороби твоєї і в старості, супроводжує тебе в життя майбутнє, і ніколи тебе не залишає. Вона робить тебе сильнішим від філософів і ораторів; тому що люди знамениті через свою мудрість і красномовство мають багатьох заздрісників; а за тих, які прославили себе милосердям, незліченна кількість людей приносять молитви. Ті стоять перед судом людським, захищають ображених, а часто й тих, які ображають: а милостиня стоїть перед судом Христовим, і не тільки захищає, але й самого Судію схиляє захищати підсудного і виголосити милостивий вирок на нього. Хоч би він і був винен в незліченних гріхах, вона вінчає його і проголошує переможцем: Тож дайте милостиню з того, що усередині, і все у вас буде чисте. (Лук. 11, 41).
Отже, підемо самі, і поведемо дітей і ближніх наших в училище милосердя. Людина найбільше повинна вчитися милосердю, бо воно й робить її людиною. Чимало людей доброту власну вихваляють (Прип. 20, 6), плід людини – її милосердя (Прип. 19, 22). Хто не має милосердя, той перестає бути й людиною. Воно робить мудрими. І чому дивуєшся ти, що милосердя є відмітною ознакою людства? Воно є Ознака Божества. Будьте милосердні, каже Господь, як і Отець ваш милосердний (Лук. 6,36). Отже, навчимося бути милосердними, як для цих причин, так особливо й для того, що ми й самі маємо велику потребу в милосерді. І не будемо вважати життям час, проведений без милосердя.
Яка є розрада для того, хто втратив майно?
Чим журишся ти? Тим, що втратив майно? Але подумай про тих, які не мають навіть насущного хліба, і ти відразу знайдеш розраду. І при кожній біді не засмучуйся тим, що трапилося, а дякуй за те, що не трапилося. Ти володів майном і втратив його? Не плач за втратою, а дякуй за той час, коли користувався ним. Разом з тим роздумуй і про те, що хоч ти й втратив майно, але тіло твоє поки що здорове, і при бідності ти ще не страждаєш розладом тіла. Чи тіло твоє також у розладі? І це не край бід людських. Ти ще перебуваєш поки що посередині їх; багато при бідності та тілесному розладі бувають ще одержимі бісом та живуть в пустелях; інші терплять ще якісь важчі біди. Не дай Бог нам терпіти все, що можна терпіти! Таким чином, думаючи завжди про це, згадуй тих, які терплять важкі біди, і не сумуй ні за чим подібним; коли згрішиш, тоді тільки журися, тоді плач; цього я не забороняю, а навпаки вимагаю; а втім, і тоді – з помірністю, пам’ятаючи, що є навернення, є примирення. Але ти бачиш інших в розкоші, в світлих одежах і у пишноті, а себе в бідності? Не на це тільки дивися, але й на неприємності, що походять від багатства. Багатство має тільки зовнішність світлу, а всередині сповнене мороку; а бідність навпаки. Якщо б відкрилася перед тобою совість кожного; то в душі бідного ти побачив би великий спокій і безпеку, а в душі багатого сум’яття, замішання і хвилювання. Ти журишся, бачачи багатого; а він набагато більше від тебе журиться, бачачи того, хто багатший від нього; наскільки ти боїшся його, настільки ж він боїться іншого, і в цьому відношенні він нічим не кращий від тебе. Бачачи начальника, ти журишся, що ти людина підлегла? Але подумай про той день, коли все переміниться, і ще перед тим днем уяви замішання, небезпеки, працю, безсоння та всі інші неприємності його. Однак все це ми говоримо тим, які не знають любомудрія: якщо б ти знав його, то ми могли б утішити тебе іншими вищими спонуканнями; але тепер потрібно описувати тобі спонукання нижчі. Отже, коли ти бачиш багатого: то згадай і того, хто багатший від нього, і побачиш, що він в такому ж становищі, як і ти. Потім згадай того, хто бідніший від тебе, і те, скільки людей засинають голодними, втрачають батьківські маєтки, живуть в темниці і щодня бажають смерті. Ані бідність не породжує суму, ані багатство – задоволення; але те й інше залежить звичайно від наших думок. Почнемо знизу і подивимося. Сміттяр журиться і ремствує, що не вільний від свого, очевидно, важкого і безчесного заняття; але, якщо звільниш його від цього і доставиш йому достаток в предметах необхідних, він знову стане жуитися про те, що не має більше необхідного; якщо доставиш йому більше, він захоче мати вдвічі і тому буде смутитися не менше, ніж раніше; якщо даси йому вдвічі чи втричі, він знову буде журитися, що не має громадянського звання; якщо доставиш йому й це, він буде вважати себе нещасливим, що не належить до перших громадянам; діставши й це достоїнство, буде ремствувати про те, що він не начальник; коли стане начальником, – про те, що не над цілим народом; коли над цілим народом, – про те, що не над багатьма народами і т.д.
Чи бачиш, що зробивши навіть царем людину низьку і бідну, не визволиш її від скорботи, якщо не виправиш наперед її душі, відданої наживанню?
Розсудлива ж людина, хоч би її скинули з висоти вниз, не віддасться скорботі й сумові, а буде завжди оглядатися на тих, хто живе гірше від неї, хто підданий великим стражданням, і побачить, що сама вона в набагато кращому становищі. Як той, що займається очищенням сміття, навіть ставши царем, не знайде спокою; так цей, навіть ставши в’язнем, ніколи не буде сумувати. Отже, не від багатства залежить задоволення, і не від бідності скорбота, а від того як ми до цього ставимося. Як здорове тіло, хоч би й харчувалося самим хлібом, не зазнає хвороб і повніє; а хворе, хоч би насолоджувалося розкішною і різноманітною їжею, тим більше слабшає: так звичайно буває і з душею. Малодушні і в невимовних почестях не можуть радіти душею, а любомудрі і в узах, і в оковах, і в бідності насолоджуються чистим задоволенням. Тому, думаючи собі про це, будемо постійно дивитися на тих, які нижче від нас. Є й інша розрада, але тільки властива любомудрим, яка перевищує розуміння багатьох. Яка ж? Та, що й багатство ніщо, і бідність ніщо, і безчестя ніщо, і честь ніщо, що все це короткочасне і відрізняється одне від іншого одною тільки назвою. Крім того, є ще інша, більша, яка полягає в тому, щоб уявляти собі майбутні страждання і блага, страждання істинні і блага істинні, і звідси черпати розраду. Отже, уявляючи все це, будемо всіляко налаштовувати себе на добре і ніколи не станемо журитися про речі випадкові… Щоб нам і теперішнє життя провести з задоволенням, і сподобитися майбутніх благ.
Чи є доречним самовиправдання при здійсненні гріха?
Грішити – зло; але ще важче зло – від пиратися після здійснення гріха. Це і є особлива зброя диявола. Так було і з первозданними людьми. Тоді як Адамові слід було зізнатися у вчиненому гріху, він перекладає вину на дружину, а вона потім на диявола.
Тоді як слід було б говорити: вчинив беззаконня, інші не тільки не зізнаються, але ще придумують виправдання. Бо диявол, знаючи, що визнання гріха є визволенням від гріха, схиляє душу до безсоромної впертості. Але ти, возлюблений, коли згрішиш, кажи: я згрішив. Нема нічого справедливішого від такого виправдання. Таким чином ти умилостивиш Бога; таким чином і сам себе зробиш більш повільним на ті ж гріхи. А якщо почнеш шукати пусті приводи та звільняти душу від страху, то підсилиш в ній схильність знову віддаватися тим самим гріхам і сильно прогніваєш Бога. Ні в кого з тих, які згрішили, не буває нестачі безсоромних виправдань. Людиновбивця може послатися на свою дратівливість, злодій на бідність, перелюбник на похіть, інший на владу; але все це – приводи безпідставні, які не становлять ніякої поважної причини. Не від них походять гріхи, але від волі тих, які согрішають.
Чи є наша природа причиною гріхопадінь?
Багато говорять: природа змушує мене до гріха; я люблю Христа, але природа ставить мене в необхідність грішити. Якщо б справді ти грішив вимушено і проти волі, для тебе було би ще помилування. Якщо ж ти падаєш від недбальства, тоді не може бути тобі ніякого полегшання. Втім, розглянемо це, тобто, що буває причиною гріхів, чи нужда та неволя, чи лінь та цілковита безтурботність? Сказано, наприклад: не вбий. Яка необхідність, яке насильство робити це? Навпаки, щоб убити, потрібно зробити над собою зусилля. Хто з нас, справді, без зусиль над собою, зважиться встромити меч в гортань ближнього і обагрити кров’ю свою руку? – Ніхто. Бачиш? – навпаки, щоб вчинити цей гріх, потрібно багато примусу і зусиль над собою. Бог вклав в нашу природу силу, яка спонукує любити інших. Усе живе любить собі подібне, і кожна людина – ближнього свого. (Сир. 13, 15). Дивися, для чесноти від природи маємо насіння; пороки ж противні природі; так що, якщо вони більше панують над нами, то це власне служить ознакою нашої безтурботності. А що блуд? До нього вабить яка необхідність? Звичайно, – скажуть, – тиранство похоті. Як так, скажіть мені? Хіба не можна мати дружину, і цим знищити це тиранство? Але якась любов, скаже мені хтось, опанувала мене до дружини ближнього. Це ще не є необхідність: тому що любов не є діло необхідності, ніхто не любить з необхідності, а зі своєї доброї волі. Сполучитися з кимсь – це, можливо, і необхідність; але любити ту чи іншу – це вже не є необхідність. І перелюбство не є наслідок прагнення до того, щоб совокупитися з кимсь, а наслідок марнославства, чуттєвого роздратування і надмірної хтивості. Що, скажи мені, є розумнішим: мати свою дружину – спільницю в народженні дітей, чи шукати якоїсь невідомої? Отже, блуд не є діло природи. Я не звинувачую прагнення, але прагнення дане нам для шлюбу і для дітонароджування, а не для розпусти і розтління. І закони цивільні, як відомо, зглядаются над злочинами невільними. Але гріха, власне, нема жодного, який би виникав з необхідності, але всі вони залежать від зловживання волі. Бог не так створив природу, щоб необхідно було грішити; якщо б це було так, тоді не було би й покарання. А про те, що дійсно робиться з необхідності та вимушено, ми не заводимо й мови, і Бог не покарає за це, тому що Він чоловіколюбець і благий. Що, чи злодійство не є діло необхідне? Так, скажуть, до нього змушує бідність. Ні, бідність змушує трудитися, а не красти; таким чином вона породжує протилежне. Злодійство походить від лінивства; бідність, звичайно, повинна виробляти не лінивство, а працьовитість; тому злодійство є наслідок недбальства. Зауваж це! Притому, скажи мені, що важче, що неприємніше, чи проводити ночі без сну, чи проламувати стіни, блукати в пітьмі, постійно тривожитися і готуватися до вбивства, тремтіти і вмирати зі страху, чи щодня присвячувати себе праці, і разом із задоволенням насолоджуватися безпекою? Звичайно, останнє легше! І оскільки воно легше; то більша частина людей і зважуються краще на нього, ніж на перше.
Чи бачиш, що чеснота згідна з природою, а порок противний їй, як хвороба і здоров’я. Ще: яка, наприклад, необхідність змушує брехати і божитися? Ніякої нема необхідності, ніякої неволі; але ми це робимо з добро ї волі. Нам не вірять, – скажете ви, – не довіряють настільки, на скільки б ми хотіли. Але треба намагатися здобувати довіру більше своєю поведінкою, ніж клятвами. Чому, скажи мені, одним ми не віримо навіть тоді, коли вони клянуться, а інших вважаємо людьми, які заслуговують довіри і без клятви? Значить, в клятвах нема жодної необхідності. Якщо буває, що один говорить іншому: я тобі вірю, каже , і без клятв, тобі ж не вірю, не зважаючи на твої клятви: – то значить, що клятви зайві, і більше породжують недовіру, ніж довіру . Хто схильний до клятв, то й, не можна сказати, що робить честь своїй шляхетності та характерові. І хто рішуче при кожній нагоді вживає клятву, той ніколи не має в ній крайньої потреби; поза тим, хто ніколи не вдається до клятв, той може взяти з неї користь. Можливо, клятва потрібна для запевнення інших? Анітрошки! Ми бачимо, що не ті, які клянуться, користуються більшою довірою. – Ще: чи є якась необхідність досаждати іншим? Звичайно, скажеш. Внутрішній жар збуджується, запалюється і не дає душі спокою. Ні, не від внутрішнього жару походить, людино, досада, а від малодушності! Якщо б досада походила від серцевої гарячі, то всі б досаджали, і безперестанно би досаджали. У нас є гаряч в серці не для того, щоб досаджати ближнім, але щоб навертати тих, які грішать, щоб підніматися самим після падіння, щоб не бути ледачими. Внутрішній жар вкладений в нас, як якесь жало, щоб ми виявляли його проти диявола: щоб із силою відбивали його напади; а не для того, щоб повставати один проти одного. Ми маємо зброю не для того, щоб воювати з самими собою; а щоб вживати її у війні з неприятелем. Ти гнівливий? Будь таким по відношенню до своїх гріхів; бичуй свою душу, свою совість, будь строгим і грізним суддею та карателем своїх власних гріхів. Ось користь гніву; для цього Бог і в клав в нас здатність гніватися. Ще: чи хабарництво буває внаслідок необхідності? Ні! Яка нужда, яка сила, скажи, змушує грабувати? Бідність змушує, – скажеш ти, – і страх не мати найнеобхіднішого. Але тому самому тобі і не треба бути хабарником; багатство, придбане неправдою, неміцне. Ти робиш так само, як і хтось, коли його спитають: для чого це він на піску будує собі дім? відповідав: щоб сховатися від холоду і дощу. Але для цього власне б і не варто будувати дім на піску; тому що тоді дощ, бурі та вітер швидко можуть зруйнувати його. Тому, якщо хочеш розбагатіти, то не будь хабарником; якщо хочеш залишити дітям багатство, придбай багатство чесне, – якщо буває таке багатство!
Чому Господь бариться виконувати наші прохання?
Господь, бажаючи більше прославити праведників, бариться виконувати їхні прохання і свої обітниці. Оскільки Він дуже дбає про своїх рабів: то не просто хоче творити їм свої благодіяння, але одночасно хоче й прославити їх, і зробити віру їхню для всіх очевидною. І щоб ти знав, що Бог не тільки бажає благодіяти і подавати свої дари , але й завжди хоче тих, хто приймає ці дари, робити більш славними, дивися, як Він зробив це з Ханаанянкою, ніби не кваплячись і ухиляючись почути її прохання, але це для того власне, щоб і її саму зробити відомою на цілий світ. Коли вона прийшла, благаючи і говорячи: змилуйся надо мною, Господи, Сину Давида! Біс мучить мою дочку страшенно (Мат. 15, 22), то благоутробний і чоловіколюбивий, який завжди випереджує наші прохання, Господь не удостоює її навіть відповіді. І учні Його, не знаючи того, що буде, і як Господь сам дбає про жінку, не відповідає ж їй тільки тому, що не хоче залишити в невідомості її достоїнства, – учні, кажу, ніби більше маючи співчуття, приступили й почали його просити: “Відпусти її, бо вона кричить за нами”, ніби виражаючи тим, що для них вже нестерпною стала її докучливість. Відпусти її, кажуть, не тому, що вона така нещаслива, або що її прохання доречне, але тому, що кричить слідом за нами. Що ж Господь? Бажаючи і її достоїнство трохи відкрити, і їх навчити, як мало вони осягають Його чоловіколюбство, дає таку відповідь, яка могла б і її серце вразити, якщо б вона не мала твердості духу, полум’яного бажання і сильної ревності, і їх клопотання за неї зупинити. Я посланий, каже Він, лише до загиблих овець дому Ізраїля. (Мат. 15, 24). І дійсно, учні після цього вже перестали молити Його за жінку; але вона не зневірилася: навпаки почала ще старанніше благати Його. Бо така душа скорбна, яка з гарячою ретельністю приступає: вона не звертає уваги на те, що говорять, але про те тільки думає, як би досягти того, про що вона клопочеться, що власне зробила й ця жінка. Бо почувши ці слова, вона, як каже Писання, знову вклонилася Йому, кажучи: Господи, допоможи мені! (Мат. 15, 2 5 ). Вона знала благоутробність Господа, тому й вжила таку наполегливість. Подивися ж знову, який премудрий Господь, і як дивно влаштовує Він хід спарви: і тепер Він не схиляється, але відповідає ще більш різко та суворо. Він знав твердість духу жінки і хотів, щоб вона не таємно одержала благодіяння, але щоб і учні з цієї події довідалися причину Його повільності, і всі інші навчилися, яка велика сила невідступної молитви, і яка висока чеснота цієї жінки. Тому каже Спаситель: Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам (Мат. 15, 26). Зауваж тут постійність жінки, як вона, палаючи вогнем ревності і надихаючись вірою в Бога, терзаючись, так би мовити, своєю утробою від великої скорботи про свою дочку, не відвертається від жорстокого слова, але, почувши назву пса, і це зносить і визнає себе такою, бажаючи спастися від беззмістовності псів, і причислитися до лику синів. Отже, послухай слова жінки, щоб довідатися, який був плід того, що Бог барився виконати її прохання. Бо жорстокість слів, сказаних їй, не тільки не віддалила жінку, але спонукала до ще більшої ревності. Почувши ці слова, вона каже: так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зо столу в панів їхніх. (Мат. 15, 27). Бачиш, для чого Господь барився досі? Для того, щоб зі слів жінки ми довідалися про всю силу її віри. Бо дивися, як Господь відразу ж звеличив і увінчав її, кажучи: О жінко, велика твоя віра! (Мат. 15, 28) . Воістину велика віра – бачити, як Господь не один, чи два рази, але багаторазово відхиляє прохання, і не прийти до зневіри, не відступити, але неослабно призивати Господа, і схилити Його до виконання прохання. Отже, Хай тобі буде, як бажаєш (Мат. 15, 28). Чи бачиш, як Той, Хто перед тим не удостоїв її відповіді, тепер з похвалою подає їй свої дари? Тому що не просто почув її прохання, але прославив і увінчав її. Словом: о жінко, Він показав, як Сам здивувався її вірою, і словами – велика віра твоя, відкрив нам її багатство. Потім каже: хай тобі буде, як бажаєш. Скільки хочеш, скільки бажаєш, стільки й даю тобі; твоє невідступне прохання показує, що ти гідна його виконання. Бачите тепер твердість жінки? Бачите причину, чому барився Господь і для чого відкладав виконання прохання, – для того, щоб зробити її більш славною.
Як стати доброчесним?
Не так непристойно людині бути нагою тілом, як бути оголеною від чеснот. При тілесній наготі її непристойний вигляд бачать такі ж раби, а там – це бачить Господь та Ангели. Скажи мені, якщо б ти побачив когось, хто йде нагим по площі, чи не образило б це тебе? Що ж сказати про тебе, коли ти ходиш без одягу чесноти? Як простить нас Бог, якщо ми погубимо цей одяг? Коли диявол бачить когось оголеним від чесноти, негайно маже та чорнить його обличчя, завдає йому рани, чинить ще більші насильства. Оголимо себе від грошей, щоб не оголитися від праведності. Одяг, суть якого в грошах, нищить одяг оправдання: це одяг з терня, і ці терни такі, що чим більше ми покриваємося ними, тим більше позбуваємося правдивого одягу. Чуттєві задоволення також позбавляють нас цього одягу: бо вони є вогонь, а такий вогонь спалює цей одяг. Багатство є також міль: і як міль поїдає все і не щадить навіть шовкового одягу, так і багатство не щадить нашого правдивого одягу. Отже, залишимо все це, щоб нам бути праведними, щоб одягтися в нову людину (чеснот). Не залишимо собі нічого старого, нічого минущого, нічого тлінного. Чеснота неважка, не невигідна до виконання. Чи ти не бачиш тих, які живуть в горах? Вони залишають і свої доми, і жінок, і дітей, і всі свої заняття, і, вийшовши зі світу, вдягаються у веретище, закривають себе в тісній келії і на цьому не зупиняються, але зморюють себе постом та постійним голодом. Якщо б я зараз вам запропонував все це, чи не відмовилися б всі ви від цієї пропозиції? Чи не назвали б такого діла важким? Але я не кажу, що ви неодмінно зобов’язані це робити. Я тільки бажаю цього і аж ніяк не ставлю свого бажання законом для вас. Навіть що скажу ще? Користуйся ваннами, дбай про тіло, ходи на площу, май свій дім, май слуг, вживай страви, напої: вижени тільки звідусіль користолюбство. Бо воно становить гріх, коли виходить з належних границь законного надбання. Отже, користолюбство – не що інше, як гріх. І дивися: коли наш дух обуриться більше, ніж належить, тоді, вийшовши з себе, ми починаємо злословити; тоді у всьому поступаємо несправедливо, і з любов’ю до тіла, до грошей, до слави і до всього іншого. І не кажи мені, що пустельники мали особливі сили для такого строгого життя: бо багато значно слабших від тебе і багатших та зніженіших вступили в це суворе і скорботне життя. І що говорю я про мужів? Діви, які ще не досягли двадцятилітнього віку, що проводили увесь час в своїх покоях, виховані в розкоші, які почивали на м’якому ложі, просочені пахощами і дорогими мазями, ніжні від природи і ще ніжніші від цієї старанної дбайливості про них, які не знали протягом цілого дня іншого заняття, крім того, щоб прикрашати свою зовнішність, носити на собі золоті убори і віддаватися сластолюбству, які не робили нічого навіть самі для себе, але які мали безліч приставлених до себе служниць, які носили на собі одяг і м’які покривала, які постійно насолоджувалися запахом троянд і подібних пахощів, – ці діви, раптово обійняті вогнем Христовим, залишили всю цю розкіш та пишність і, забувши про свою зніженість, про свій вік, розсталися з усіма цими задоволеннями і, подібно до хоробрих борців, вступили на поприще подвигів. І, очевидно, я хочу сказати щось неймовірне, однак це правда. Я чув, ніби ці такі ніжні дівчата досягли такої строгості в житті, що надягали на свої нагі тіла грубі волосяниці, що ноги їх залишалися босими, і ложем їхнім були очеретяні прути; переважно ж більшу частину ночі вони проводили без сну і вже не думали більше ні про запашні мазі, ні про будь-що інше з колишніх примх, і навіть занедбали свою голову, яка зазвичай становила особливий предмет їхніх піклувань, так що волосся заплітали просто і як-небудь, лиш би не порушити благопристойності. Трапеза в них була тільки увечері, трапеза, на якій нема ні трав, ні хліба, а тільки семидал, боби, горох, єлей та смокви. Постійно вони зайняті прядінням вовни і ще мають заняття, набагато важчі, ніж ті, які мають вдома в них служниці. А саме: вони взялися лікувати тіла хворих сестер, носити їхні одри, вмивати їм ноги. Багато з них займаються і приготуванням їжі. Таку має силу вогонь Христовий! Так блага воля перевищує саму природу! Однак, нічого такого я не вимагаю від вас, тому що ви хочете, щоб жінки випередили вас в подвигах чесноти.
Принаймні, робіть те, що неважко. Стримаєте свою руку від недозволеного, стримайтеся від безсоромних поглядів. Що в цьому важкого, скажи мені? Що важкого? – Будьте справедливі, нікому не чиніть образи – ні бідний, ні багатий, ні продавець, ні найманець. Бо і між бідними можуть відбуватися взаємні образи. Хіба не бачите, які вони роблять між собою розбрати і все руйнують? – Вступай в шлюб, май дітей: сам Павло давав настанови тим, хто вибрав шлюбне життя, і писав до них. Великий дівоцтва подвиг, висока скеля ця, так що висота її близька до неба, і ти не в змозі піднятися до неї? Май же хоч менше і досягни нижчого. Ти не можеш роздати своїх грошей? Не викрадай же хоч чужих і не кривдь інших. Ти не можеш постити? Не віддавайся ж, принаймні, сластолюбству. Ти не можеш лежати на очеретяному ложі? Не влаштовуй же, принаймні, собі одра оббитого сріблом, але вживай одр простий і ложе, зроблене не на показ, а для відпочинку, так само не влаштовуй одрів і зі слонової кості: притісняй себе. Навіщо наповнюєш корабель своїм незліченним майном? Якщо будеш провадити скромне життя, то не будеш боятися нічого, ні заздрості, ні злодіїв, ні підступу. Бо ти багатий не так грішми, як турботами: буяєш не так стяжаннями, як занепокоєннями і небезпеками. Я не кажу: прислуговуй хворому; накажи, принаймні, це своєму слузі. Чи бачиш, як це не важко? Інакше як могли би так далеко перевершити нас в цьому слабі діви? Засоромимося, прошу вас, того, що в мирських справах ми ніде їм не поступаємося, ні у війні, ні в боях; а в духовних подвигах вони мають більші успіхи від нас, перші здабувають нагороду і підносяться на більшу висоту, як орли; а ми як галки, постійно перебуваємо внизу біля диму і чадних парів. Бо, направду, властиво галкам і жадібним до ласощів псам – постійно думати про кухарів та готування страв. Послухай про древніх жінок; це були великі жінки, великі та гідні подиву, це: Сара, Ревека, Рахиль, Девора, Анна та ті, які жили при Христі. Але вони ніколи не перевершували своїх чоловіків, а займали друге місце після них. А тепер навпаки: жінки перевершують і затьмарюють нас! Ми займаємо місце голови, і невже над нами має одержати верх тіло? А в чому жінки мають перевагу, то вже не спільне у них з чоловіками: я розумію – скромність, теплоту душі, соромливість, любов до Христа. Чому ж, кажуть, Апостол заборонив їм вчительське місце? І це знак того, що є велика відстань між ними і чоловіками, і що жінки мали тоді великий дух. Бо, скажи мені, чи слід би було приступати жінкам до цієї справи в той час, як навчали Павло та Петро і ті святі чоловіки? А нині ми дійшли до такого зла, що виявляється природним питання, чому жінки не займаються вчителюванням? Таким чином, ми опустилися на ступінь їхньої немічної природи. Я сказав це не тому, що бажав возвисити їх, але щоб збудити сором в нас, і нас навчити, нас спонукати до того, щоб ми знову прийняли належне нам начальство, не в значенні переваги, але в значенні опіки та керівництва, в значенні успіху в чесноті. Бо таким чином тіло буде мати пристойний благоустрій, коли буде мати кращого правителя над собою. І нехай буде дано всім, як жінкам, так і чоловікам, пожити згідно з волею Божою, щоб всім нам сподобитися в той страшний день милосердя Владики і одержати обіцяні нам блага в Христі Ісусі Господі нашому.
фінансово.
Щиро дякуємо!
