Нині Україну часто називають «країною волонтерів». І слушно: без волонтерів не знати, що було би з нашими військом, шпиталями, важкохворими… Зрештою, без волонтерського служіння могло би не бути і Майдану. Погляд же на волонтерську діяльність вельми різниться: вони святі й милосердні сучасного суспільства чи просто дивні люди, яким немає чого робити?
Випав мені якось цікавий виїзд. Отже, зустріч молоді, поселення, нові обличчя. І перша ж розмова — одразу на тему волонтерства. Переді мною стоїть молода випускниця університету Наталка, новоспечений фахівець.
— Уяви, як я була волонтером, казали всі, що я дурна… Що роблю все безкоштовно, а нащо це?.. А тепер я сказала, що вже не можу. А вони вже кажуть, що я — корислива, шкодую час для інших. Уяви!
Хто такі «вони», я вже не стала уточнювати. Друзі, колеги, батьки — будь-хто, хто вже встиг запишатися, що «наша», мовляв, волонтер. Це ж тепер круто!..
— …А я ще раніше допомагала, не тільки армії. А потім Майдан, війна. А мені зараз уже працювати треба, утримувати себе. І як?
— Алінко, ситуація змінилася, твоя також. Волонтерству повністю присвячується хіба той, кого є кому утримувати. Ти хіба не знала?
— Ти справді так думаєш?.. А мене сумління мучить…
Класична ситуація: юнка все студентське життя присвятила волонтерству, саморозвитку, новим ідеям та цікавій діяльності. Батьки тішилися, годували дочку, одягали, оплачували її навчання. Але наука скінчилася, почалося доросле життя, перша робота. І тут виявилося, що банківська картка чомусь не поповнюється сама собою, на що делікатно, але прямо натякнули самі ж тато з мамою! І так Аліна отримала свою серйозну першу кризу… Не лише фінансову, а й моральну: ну яке вона має право залишити волонтерство? Хто ж, якщо не вона?..
«Я помру через вас!»
У спілкуванні з Алінкою (а воно уривками тривало не один день) мені відкрилися важливі сторони волонтерського життя: вигорання і психологічні проблеми, про які «стидно» говорити. «Ви не зібрали грошей?! Я помру через вас!» — одна така цитата справді може зламати життя молодій людині, а волонтерам періодично доводиться чути й не таке. «А, волонтер, ага… А куди ви наші гроші діваєте так насправді, га? Проїдаєте?!» — і це цілком нормально, навіть просто посеред вулиці, куди нещасному волонтеру випало вийти у фірмовій курці благодійного фонду, за якою його можна було впізнати. Ні, не збирати гроші. Просто на скромний обід.
То чому ж волонтерів стає в Україні все більше й більше, навіть якщо ці люди присвячують безкоштовній роботі тільки 2-3 години на тиждень? Є пояснення: за це платять, але не грошима, а чимось більшим. Волонтер відчуває, що сприяє безпеці країни, миру, спокою — що конкретно виражається в порятунку кожного окремого людського життя, за яке треба боротися. За життя солдата, полоненого, пораненого, хворого; удови і сироти, особливої дитини, немічної бабусі… За тих, хто не може допомогти собі сам і кому не може допомогти держава. Можливо, це справді глобально важливе саме у світі споживацтва й користі, принаймні таким він зараз видається нам вельми часто. Є такий вираз: «Ти насправді любиш тільки ту роботу, яку робив би й безкоштовно». Отож із розвитком волонтерського руху в нас з’явився гарантований відсоток українців, які люблять те, що роблять. Значить, не «все пропало».
Милосердя чи споживацтво?
Є й інший погляд на волонтерство: «Вас використовують!» Особливо зараз це популярний мотив, коли справа стосується, наприклад, переселенців. І перед волонтерами постає новий виклик: працювати так, щоби їхні підопічні максимально прагнули до самостійного життя й подальшого розвитку, а не лише отримували допомогу. І це за всієї поваги до нужденних: багато з нас опинялися в ситуації, коли справді потрібна поміч, і знають, як важливо, приміром, виховати в собі почуття щирої вдячності. Або прагнення зробити щось добре тому, хто тобі допомагає, — навіть якщо це простий дитячий малюнок або вишите руками кошеня в рамочці.
Ще один аспект: волонтерська система працює налагоджено, тільки якщо в процес насправді включене ціле суспільство. Хтось плете маскувальну «кікімору» раз на тиждень, хтось жертвує частину заробітної плати; хтось просто дружить із волонтеркою, вислуховуючи вечорами її болі… Варіантів багато. Листування з солдатами, малюнки, добрі слова – у служінні волонтерів є багато речей, які потребують не фінансових зусиль, а душевних сил. А вони, як відомо, не гумові. Тож ми з вами не мусимо бути волонтерами, щоби стати небайдужими. А може, і мусимо, хтозна?..
Ірина Максименко «Католицький Вісник», №8/ 2015
фінансово.
Щиро дякуємо!
