Царська атрибутика

Роздуми до Слова Божого на Велику П’ятницю

Основа кожного Євангелія ― це Пасха Ісуса Христа, тобто Його перехід від Живого Отця через нашу смерть назад до Отцевого Дому. Усі євангелісти розпочинали опис життя Ісуса Христа від Його муки та смерті. Саме така смерть розбивала всі надії, перекреслювала віру й вимагала відповіді на питання: як могло до такого дійти, як таке взагалі могло статися?! Тому опис муки — це не просто звіт з місця події; це пошук, спроба зрозуміти те, що важко, і навіть неможливо, зрозуміти без допомоги Святого Духа.

Апостол Йоан подає нам цю спасенну подію у світлі ПІДНЕСЕННЯ і ПРОСЛАВЛЕННЯ Божого Сина, яке звершує Отець! Ісус свідомо приймає свою смерть і страждання, зберігаючи велич Царя Вседержителя. Ось людина! ― скаже Пилат. Ісус постає перед нами як Господь і Цар в усіх подіях, що наповняють Його муку.

Вже на початку сьогоднішнього Євангелія бачимо, що Ісус — не заручник ситуації, а її господар. За власним рішенням Він іде на місце, відоме Юді. Він сам виходить до солдатів і слуг первосвящеників. Їхні ліхтарі та смолоскипи говорять про темряву, в яку поринув світ (пор. Йн 3, 19).

В Євангелії від Йоана немає розпізнавального поцілунку Юди, адже Ісус сам об’являє себе. Його перший царський атрибут ― це Боже ім’я: Я Є! Після проголошення СВЯТОГО ІМЕНІ всі сахнулися назад і до землі припали. Озброєний відділ війська перед беззбройним, уся когорта ― 10‑та частина римського легіону, що охороняла святиню, шістсот чоловік! Ісус іде на свою муку в повному розумінні Божих задумів.

Він просить, щоб відпустили учнів (в інших Євангеліях вони втікають самі). Так Ісус виконує пророцтва, являючи себе пастирем, який не втратив жодної овечки. Вчинок Петра — це порив останнього розпачу й повного нерозуміння Месіанства Ісуса: Я, коли буду піднесений, всіх притягну (ἕλκω — хéлко) до себе. Петро ж притягнув (ἕλκω — хéлко) меч. Ісус дає Йому зрозуміти, що зовсім не численна перевага ворогів, лише воля Отця керує подіями: Чашу, яку дав мені Отець, ― чи не мав би Я її пити? (18, 11) Це наступний атрибут Царя: чаша Отця, а не меч Петра.

Тоді Ісуса повели до первосвященика Анни, тестя первосвященика Каяфи, який сказав, що ліпше одному померти за народ. Саме первосвященики намащували нових царів. Тому Каяфа посередньо проголосив Ісуса царем, що віддає життя за народ. Та Ісус перед Анною отримує наступний царський атрибут. Ляпас — це символ відкинення світом царювання Ісуса Христа і всього Його вчення. Однак Господь відповідає: Якщо Я зле сказав, доведи, що воно погано. Таким чином Йоан виявляє, що насправді судять не Ісуса, а весь світ стоїть перед судом Христа. Це вже не Анна прослуховує Ісуса на суді, лише Ісус запитує їх, як вони Його слухали. Хто Мене відкидає і слів Моїх не приймає, має той суддю свого: слово, яке Я вирік, судитиме його дня останнього (Йн 12, 48). Ляпас ― це єдине, що людина дала Богові в Євангелії від Йоана.

Півень ― це теж слуга Ісуса Христа, Царя Всесвіту. Своїм співом він здійснює суд, однак не той суд, що вершили юдеї вночі, але суд, що заповідає світло дня, перших променів сонця на сльозах апостола Петра!

Ісус перед Пилатом ― це кульмінація процесу над Царем Ізраїлю, коли настає проголошення вироку. Юдеї привели Ісуса до Пилата, бо постановили Його вбити (11, 47‑53), тому потребують допомоги намісника Риму. Така кара, яку вони задумали, була зарезервована римлянам від шостого року н. е. Вони хотіли цілковито знищити Ісуса ганебною смертю на хресті, а не просто каменувати Його самосудом. Тому не каміння, а хрест стане найбільшою відзнакою Спасителя. Він оберне символ Божого прокляття (Втор 21, 23) на знак спасіння і благословення. Дерево смерті стане деревом Життя.

Проте Пилат наполегливо допитується: Ти цар? Це єдине, що цікавить представника Римської імперії. Ісус не може відповісти на це запитання ні «так», ні «ні», тому що вони по‑різному розуміють царювання. Пилат запитує про царя Ізраїлю, тільки одного народу; Ісус говорить про царювання не від світу цього. А далі з уст Пилата не перестають лунати пророцтва за пророцтвами: НАРОД ТВІЙ передав тебе мені. Однак важливіше, ніж бути царем світу, — це свідчити Істину, і кожний, хто від Істини, слухає голосу Ісуса. Ісус є свідком усіх дій та слів Отця. Істина ― це ознака Царя і царювання для тих, хто слухає Його голос.

Варавва ― перший звільнений. З арамійської «Бар-АББА́» перекладається «син отця». Його звільнення приходить від Пасхи Ісуса. Божий народ був поставлений перед парадоксальним вибором: між Месією і вбивцею, між Правдою і Темрявою, і обирає ДРУГЕ! Щоб визволити вбивцю, засудили невинного; аби Варавва насправді став сином Отця, Істинний Син Отця віддав своє життя, щоб нам об’явити гідність Божого синівства. А Пилат, представник Риму, найбільшої на той час земної сили і людської справедливості, виявився безсилим, щоб саме тоді об’явилася справедливість і сила Божа.

У преторії настає «царське» вшанування: давали йому ляпаси: «Пророкуй, хто Тебе вдарив?» Таким чином солдати несвідомо визнають, ким є Ісус. Це несвідомий дар ушанування царя, який не від цього світу. Йоан не говорить про биття голови чи плювання, згадує лише царські предмети Ісуса: корона, багряниця, поклоніння на колінах і вітання «χαῖρε (хáйре) — ave»! Так вітали тільки кесаря. З одного боку, це історичний опис муки Ісуса Христа, а з іншого — це духовний погляд на те, як язичники об’являють справжнього Царя.

Після обрання царя, згідно з римськими звичаями, повинна слідувати акламація, тобто визнання царя народом. Ось ця акламація! Первосященики і слуги закричали: «Розіпни! Розіпни!» Парадоксально, що Ізраїль завжди хотів отримати від Бога власного царя, як було заведено в інших народів, а коли Його справді отримав, то визнав: нема в нас Царя, тільки кесар. Юдеї настільки були закам’янілі у своєму опорі Божому об’явленню, що визнають те, проти чого боролися: Тільки кесар! Усю свою історію, починаючи від Саула, Вибраний народ просив собі Царя; та коли Він прийшов, вони зреклись Його на користь кесаря-язичника. Хто не приймає посланого Богом Царя і Месію, мусить визнати в окупантові свого Пана і Господаря.

А було то приготування Пасхи, близько шостої години (12:00). Сонце в зеніті означає найбільше світло об’явлення: І каже до юдеїв: «Ось цар ваш». Вивів Пилат Ісуса і сів-посадив (καϑίζω ― катхίдзо) на судівське сидіння, на місці, яке має назву Літостротон, а по‑єврейському ― Гаввата. Καϑίζω ― катхίдзо перекладається подвійно: «сідаю», або «саджу» когось. Це надзвичайна сцена інтронізації Царя, який має владу судити, але є суджений. Тут іронія висміювання і об’явлення осягають одночасно свою вершину! Це важливий момент для Йоана, який нотує навіть його точний час. Пилат, сам того не відаючи, проголошує істинного Царя і Суддю, а народ обирає Варавву ― сина отця.

Розп’яття на місці, званому ЧЕРЕП, — наступний атрибут Царя Життя. Так здійснилося протоєвангеліє з книги Буття (3, 15): потомство жінки розтрощить тобі голову. Череп означає смерть. І ось на Голгофі Ісус смертю смерть переміг. Йоан цитатами доводить, що Ісус — істинний Цар світу, а Його хрест ― це трон, на якому написано, що Він Цар! Царський атрибут ― табличка із написом вини: «ІНЦІ» ― Ісус Назаретський Цар Іудеїв.

Йоан не згадує Симона з Кирени, бо хрест Ісуса ― це виключно Його царська відзнака. Тільки Він є царем на цьому троні. Далі Йоан говорить про двох розіп’ятих з Ісусом. Однак Євангеліст не називає їх злочинцями. У його баченні вони свита Ісуса ― Царя.

Шати Ісуса діляться згідно зі звичаєм. Але Його хітон, верхні шати, не рвали (пор. Пс 22, 18‑19). Перший хітон зробив Бог Адаму та Єві (пор. Бут 3, 21). Такий же хітон подарував Яків Йосифові, бо любив його більше всіх синів своїх. Йосиф урятував пізніше світ від голоду і смерті в Єгипті (пор. Бут 37, 3). Сталося, коли прийшов Йосип до братів своїх, то вони стягнули з Йосипа вбрання його, вбрання квітчасте, що на ньому було. Йосифа продали у рабство, а хітон змастили кров’ю козеняти й понесли батькові. Він пізнав його та й сказав: Вбрання мого сина… Дикий звір його з’їв… Справді розшарпаний Йосип! (Бут 37, 23. 31‑33). У книзі Вихід (28, 4) хітон ― це одежа для первосвященика Аарона, яку Бог наказав зробити йому. У Євангеліє від Марка (14, 63) первосвященик роздер свої одежі, тим самим скасувавши священство Старого Завіту; але хітон Ісуса під хрестом не роздерли. Тобто Ісус ― це новий Адам, який повертає невинність людини через наготу хреста. Ісус ― також новий Йосиф, який рятує своїх братів від голодної смерті. Нарешті, Ісус ― єдиний первосвященик Нового Завіту, який складає єдину Хресну жертву.

Символ не переламаних голінок вказує на пасхального агнця. Ісус завершує старозавітну літургію (Вих 12, 46) і розпочинає Новий Завіт. Кров і вода, що течуть із пробитого списом боку, ― це символ не тільки фізичної смерті, але й життя у таїнствах Євхаристії та Хрещення. Витікання крові й води ― це здійснення слів Ісуса, які Він сказав у святині: джерела води живої потечуть із його нутра (Йн 7, 8).

У кінці опису ПІДНЕСЕННЯ І ПРОСЛАВЛЕННЯ Сина Чоловічого Апостол Йоан дає потрійне свідчення: той, що бачить, засвідчив, і правдиве його свідчення, і він знає, що правду говорить, щоб і ви повірили. Смерть Ісуса здійснилася для того, щоб ми повірили. Все, що сталося, Йоан представив знаками та атрибутами, щоб ми вірою проникали в тайну Розіп’ятого, Піднесеного і Прославленого Божого Сина. А на Давидів дім та на єрусалимського мешканця Я виллю Духа милості та молитви. І будуть дивитись на Мене, Кого прокололи, і будуть за Ним голосити, як голосять за одинаком, і гірко заплачуть за Ним, як плачуть за первістком (Зах 12, 10). Хто з вірою дивитиметься на Ісуса, Розіп’ятого Царя Спасителя, — осягне спасіння і життя (пор. Йн 3, 14).

Йосиф з Ариматеї та Никодим ― обоє члени Синедріону — принесли для поховання Ісуса Христа мішанину зі смирни та алое, мірок зо сто (33 кг). Так лише царів ховали!

Залишається тільки знак поховання у позиченому гробі. Це означає, що Ісус у своїй смерті прийняв (позичив) нашу смерть. Він пройшов через чужу, позичену гробницю, щоби вчинити її місцем свого і нашого воскресіння.