Довгі роки — а, можливо, навіть століття, — перед кожним конклавом преса публікує імена тих кардиналів, які, на думку медіа, мають найбільші шанси здобути найвищу посаду в Католицькій Церкві.
Це так звані «папабілі», тобто «майже-папи». Сам термін бере початок приблизно з XIV століття; хоч важко визначити точно, коли він з’явився вперше.
Суфікс –bile має італійське походження, походить від латинського –bilis і загалом означає, що основне поняття, до якого він приєднаний, набуває можливості виконання чи придатності. Наприклад, cantabilis — милозвучний, придатний для співу. У нашому випадку «papabilis» вказує на того, хто може стати папою.
Теоретично, це слово стосується кожного учасника конклаву; але на практиці його застосовують лише тих кардиналів, яким медіа та люди, що вважають себе експертами в цій темі, дають найбільше шансів стати Папою. Цю групу кардиналів іноді називають «preferiti», що означає «вибрані, фаворити».
Папабілі й Папи ХХ століття
Перед кожним конклавом коло цих «папабілі» змінюється. Раніше, коли кількість кардиналів була невеликою, транспортні засоби не дозволяли швидко пересуватися, а потік інформації — також і конфіденційної — був значно обмеженішим, таких головних фаворитів зазвичай було кілька, рідше — десяток. З іншого боку, слід пам’ятати, що до початку ХХ століття деякі європейські монархи мали право заперечувати проти обрання кандидатів, якщо ті з якихось причин їх не влаштовували. Усе це означало, що «папабілі» становили відносно невелику кількість ієрархів; але навіть тоді новий папа не завжди обирався з їх числа.
У минулому Церкви такий фаворит зазвичай ставав новим Єпископом Рима, якщо його більш-менш чітко називав його попередник. Так було, наприклад, із кардиналом Еудженіо Пачеллі (1875-1958), якого Пій XI обрав своїм наступником. Саме він призначив його кардиналом, потім — Державним секретарем, і посилав його як свого представника на різні важливі церковні події по всьому світу. І справді, конклав, який зібрався 2 березня 1939 року, під час третього голосування вже того ж дня обрав на папу кардинала Пачеллі, який прийняв ім’я Пія XII (до речі, вибори відбулися на його 63‑й день народження).
Подібно було і з кардиналом Джованні Баттістою Монтіні (1897-1963), якого вказав — хоч і не так чітко, як Пій XI,— св.Йоан XXIII. Голосування тривало довше, два дні; але врешті у п’ятому турі (деякі кажуть, четвертому або шостому), 21 червня 1963 року, кардинали обрали Єпископом Рима майже 66‑річного архієпископа Мілана. Він прийняв ім’я Павла VI — ім’я, що не використовувалося понад три століття (попередній Папа з таким ім’ям правив у 1605-1621 роках).
Фаворитом преси — хоча й меншою мірою, ніж інші кандидати, — був також кардинал Йозеф Ратцінґер (1927-2022), протягом майже 25 років найближчий співробітник св.Йоана Павла ІІ. Особливо наприкінці понтифікату Папи-поляка він був його «правою рукою», виконуючи низку важливих місій; і саме він очолив Месу похорону Папи Войтили, 8 квітня 2005 року, на площі св.Петра у Ватикані. Тому обрання 19 квітня 2005 року німецького кардинала, який прийняв ім’я Бенедикта XVI, для багатьох спостерігачів не стало особливою несподіванкою.
Тим не менш, перед конклавом медіа згадували кількох потенційних кандидатів, точніше — групи головних конкурентів: кардиналів Ратцінґера та Карло Марію Мартіні; з Латинської Америки — Хорхе Маріо Берґольйо та Оскара Родріґеса Марадьяґу; а також Петера Ердьо з Угорщини та кількох кардиналів з Італії. Згідно з витоками (а точніше, фактичним порушенням деякими учасниками клятви про абсолютну таємницю перебігу зустрічі), майбутній Бенедикт XVI відразу отримав явну перевагу над іншими суперниками — але недостатню для обрання. Лише в четвертому турі за нього було подано 77 голосів, що становило необхідну більшість у 2/3.
Своєю чергою, на конклаві 12-13 березня 2013 року, який обрав наступника Папи Ратцінґера — Франциска, було, за даними різних видань, аж 30 більш-менш «певних» пап. Серед них були, зокрема, куріальні кардинали Френсіс Арінзе, Тарчизіо Бертоне, Марк Уелле, Джанфранко Равазі та Леонардо Сандрі, й дієцезіяльні — Філіп Барбарен із Франції, Антоніо Каньїсарес з Іспанії, Петер Ердьо з Угорщини, Крещенціо Сепе з Італії та Луїс Тагле з Філіппін. Митрополит Буенос-Айреса Хорхе Маріо Берґольйо також згадувався в цій групі — але після цих імен, як «надійний із другого складу»; і попри все, як відомо, він вийшов із того конклаву Папою. Кілька років потому, коли було виявлено нові витоки з конклаву 2005 року, виявилося — на превеликий подив більшості спостерігачів, — що саме він був головним суперником колишнього префекта Конгрегації віровчення.
Специфіка виборів Єпископа Рима вимагає, щоб кандидат отримав щонайменше 2/3 голосів. Якщо цього не вдається досягти в перших двох-трьох турах, то неформальні групи «тиску» зі своїми фаворитами можуть формувати «коаліції», роблячи ставку на одного спільного кандидата, збільшуючи таким чином його шанси бути обраним. Тоді може статися так, що найнадійніший доконклавний «papabile» провалиться — і на найвищу посаду в Церкві оберуть когось «із тіні». Так було, наприклад, з Йоаном XXIII, який через свій вік (на момент обрання йому було майже 77!) мав бути «перехідним» Папою, поки не з’явиться більш яскрава особистість; а виявилося, що його понтифікат був новаторським у багатьох розуміннях, хоч і коротким — тривав трохи більше 4,5 років.
Несподіванкою закінчився і конклав 26 серпня 1978 року, обравши Главою Церкви в третьому турі голосування майже 66‑річного Патріарха Венеції, кардинала Альбіно Лучані. Він здивував Церкву та світ, взявши подвійне ім’я — Йоан Павло І, на честь двох своїх великих попередників. Як пастир Венеціанської Церкви (як і кардинал Ронкаллі до його обрання на папу), Йоан Павло І не був знаний широкій громадськості; але він точно не був одним із «папабілі». Перед тими виборами вперше почали відкрито обговорювати можливість обрання неіталійця; в цьому контексті згадувано і кардиналів Стефана Вишинського та Кароля Войтилу, — але результат конклаву підтвердив попередню багатовікову традицію.
Коли новий Папа 28 вересня того ж року несподівано помер після всього 33 днів перебування на Престолі Петра — голоси про обрання кардинала-неіталійця були вже значно сильнішими й переконливішими (хоча не можна сказати, що митрополит Краківський мав найвищий рейтинг серед церковних «букмекерів»). Одним із головних фаворитів, як і на попередньому конклаві, був італійський кардинал Джованні Бенеллі. Але внутрішні суперечки та навіть бійки між самими італійцями сприяли тому, що більшість кардиналів-виборців 16 жовтня 1978 року у восьмому турі голосування висловилися за «гостя з далекої країни». Так розпочався один із найтриваліших і найвизначніших понтифікатів в історії Церкви та світу, наслідки якого тією чи іншою мірою відчуваються донині.
Пій VIII на папському переносному троні — sedia gestatoria. Орас Верне, 1829
Деякі з «папабілі», що стали папами
Бенедетто Одескалькі (1611-1689) — кардинал із 1645 року. Він уже був кандидатом на папство під час конклаву 1670 р., який обрав Климента X (1670-1676). Тоді Франція виступила проти його обрання, але 21 вересня 1676 року він здобув її підтримку, що сприяло його швидкому обранню на папу. Він прийняв ім’я Інокентія XI і керував Церквою до 12 серпня 1689 року. Папа Інокентій ХІ був одним із найкращих і найдостойніших понтифіків свого часу; 7 жовтня 1956 року Пій XII проголосив його блаженним.
Франческо Саверіо Кастільоні (1761-1830), кардинал із 14 лютого 1785 року, обраний на папу 31 березня 1820 р. як Пій VIII; помер 30 листопада 1830 року.
Джоакіно Печчі (1810-1903), кардинал із 19 грудня 1853, папа з 30 лютого 1878 року — Лев XIII; помер 20 липня 1903‑го.
Джакомо делла К’єза (1854-1922) — кардинал із 25 травня 1914 року, з 1 вересня 1914 — папа Бенедикт XV; помер 22 січня 1922 року.
Еудженіо Пачеллі (1876-1958), кардинал із 16 грудня 1929 року, обраний на папу 2 березня 1939 року як Пій XII; помер 9 жовтня 1958 року.
Джованні Баттіста Монтіні (1897-1978), кардинал із 15 грудня 1958 (перший консисторій Йоана XXIII); обраний на папу 21 червня 1963 р., прийняв ім’я Павла VI, помер 6 серпня 1978 року.
Йозеф Ратцінґер (1927-2022) — кардинал із 27 червня 1977 року, папа Бенедикт XVI — із 19 квітня 2005 року; склав повноваження 28 лютого 2013 року. Став першим за шість століть папою, який зрікся престолу. Жив на території Ватикану в окремо облаштованому монастирі; помер 31 грудня 2022 року.
Маріано Рампола, маркіз дель Тіндаро. Портрет роботи Філіпа ДеЛазло, 1900
«Папабілі», які не стали папами
Бартоломео Пакка (єпископ-сеньйор; 1756-1844) був фаворитом у двох конклавах: 1823 року, коли обрали Лева XII (1823-1829), і особливо в 1829 році; але в обох випадках його обранню спротивилася Франція. В останньому випадку папою став Пій VIII — також один із «папабілі», хоча й не такий певний, як Пакка.
Еммануеле Де Грегоріо (1758-1839) — як і Пакка, вважався одним із головних «папабілі» у 1823 та 1829 роках; але щоразу його кандидатуру відхиляли вже на початку конклаву.
Джакомо Джустініані (1769-1843) був майже стовідсотковим кандидатом до так званих Zelanti (Зелотів) під час конклаву на рубежі 1830-1831 років; але проти його обрання протестували, від імені короля Іспанії Фердинанда VII, посол цієї країни в Папській області Педро Ґомес Лабрадор і кардинал Хуан Франсіско Марко-і-Каталан.
Маріано Рамполла дель Тіндаро (1843-1913) був, серед іншого, Державним секретарем Святого Престолу та майже однозначним кандидатом на посаду нового папи після смерті Лева XIII. Але на конклаві, що розпочався 2 серпня 1903 року, краківський єпископ кардинал Ян Пузина подав вето від імені імператора Австро-Угорщини Франца-Йосифа І. замість головного «папабіле» вибрали Джузеппе Сарто, який прийняв ім’я Пія X і виявився видатним папою, пізніше канонізованим. Одним із перших його кроків було скасування привілеїв деяких держав впливати на результати конклаву. А кардинал Пузина до кінця життя мав докори сумління через свою покірність світській владі в церковних справах.
Джузеппе Сірі (1906-89) брав участь у 4‑х конклавах (1958, 1963 і двічі в 1978). Він був одним із головних фаворитів у перших двох, особливо 1963 року, коли дійшов до фінального протистояння з кардиналом. Монтіні. Але раніше у приватній розмові кардинал Сірі вже якось сказав, що як оберуть його, то він не відновить роботу Другого Ватиканського Собору. Це, на думку багатьох коментаторів, зруйнувало його шанси перемогти на виборах.
Серед інших кандидатів із хорошими шансами на виборах пап були кардинали Френсіс Арінзе з Нігерії (1932 р.н.) у 2005 році та бразилець Оділо Шерер (1949) — у 2013 році.
фінансово.
Щиро дякуємо!
