Римо-катол.: 25 липня (довільний спомин)
Хоча й людина, зранена первородним гріхом, більше схильна до того, щоб підкоряти людей своєму пануванню, аніж до того, щоб служити іншим, все ж таки зустрічаються люди, які прагнуть саме цього.
Таким був і згадуваний святий. Згідно з «Золотою легендою» бл. Якова Ворагінського —найпопулярнішого в Середньовіччі опису життя святих, — він, який до свого хрещення носив ім’я Репрев (лат. Reprobus «відринутий, засуджений, дурний»), був простодушним велетнем гігантської сили і шукав, кому служити. Служити він хотів, але не будь-кому. Тільки наймогутнішому володареві. І тому пішов служити місцевому правителю. Але ненадовго: доки переконався, що той — не наймогутніший, тому що боїться диявола. Покинувши свого правителя, Репрев пішов служити дияволові. Але за короткий час переконався, що і той не найбільший: він боїться імені Христа. Це пробудило в простодушному велетні неабияку цікавість: «Хто ж це такий, що одного тільки Його імені диявол боїться?»
Пошуки привели Репрева до святого самітника. Завдяки йому він пізнав істини християнської віри і почав служити Христу. За порадою того ж святого самітника, оселився на березі Йордану, біля броду через річку, щоб використати свій великий зріст і фізичну силу для служіння Христу в ближніх і спокутувати гріх служіння дияволові: переносити на своїх могутніх плечах прочан, які прямували до Святої Землі.
Якоїсь ночі Репрев почув голос маленького хлопчика, що просив перенести його на другий берег. Взявши дитину на плечі, відчув такий тягар, що, здавалось, ноги ось-ось увійдуть у землю. Він крикнув: «Хто Ти, Дитино!?» У відповідь почув: «Я Христос, твій Спаситель. Несучи Мене, ти несеш тягарі усього світу, які Я взяв на себе». Ісус тут же охрестив Репрева у Йордані і надав йому ім’я Христофор: у перекладі з грецької — «той, хто несе Христа». Саме цей епізод легенди послужив натхненням для багатьох живописних та скульптурних зображень св. Христофора (зокрема — картин Конрада Віца та Єроніма Босха): людина, що несе на своїх плечах Христа.
Звісно, це легенда, в якій «правдоподібні» елементи завжди тісно переплітаються з описами чудес, а в них сучасній людині, що звикла все пояснювати раціонально, важко повірити. Але є достатньо достовірних свідчень, що спираються на усну традицію, аби зробити висновок: така людина справді існувала. Це був римлянин, який походив із провінції Лікія в Малій Азії, де і прийняв мученицьку смерть за часів імператора Деція Траяна близько 250 року.
Традиція говорить, що Хлоп’ятко Ісус, якого Христофор ніс на своїх плечах, сказав йому увіткнути в землю гілку. З неї виросло плодове дерево, і завдяки цьому чуду багато людей навернулися до Христової віри. Це розлютило місцевого правителя (а може, й самого імператора — західна традиція називає його іменем Дагнус), і за його наказом Христофора ув’язнили, піддали тортурам і стратили. Як було насправді — на жаль, невідомо. І це не дивно: адже якщо якісь свідчення про мучеництво св. Христофора і були записані (такі записи — «акти мучеництва» — робились у багатьох християнських спільнотах), то ці документи, разом із багатьма іншими слідами християнських святих цього регіону, були втрачені з завоюванням його арабами, а пізніше — турками.
Збереглось, однак, письмове свідчення, датоване 452 роком, що у Віфінії (північний захід Малої Азії) була освячена базиліка св. Христофора з Лікії. Існує також письмова згадка, що у синоді в Константинополі 536 р. брав участь якийсь Фотій із монастиря св. Христофора. Про те, що монастир, освячений на честь мученика, існував на Сицилії, згадує св. Григорій Великий. Отже, вшанування святого у ранньому Середньовіччі було досить поширене.
В Середньовіччі св. Христофора зарахували до 14 «особливих» покровителів. Нині він вважається покровителем подорожніх, водіїв та дорожньої поліції. В день спомину святого стало традицією освячувати механічні транспортні засоби.
Святий Христофор є також покровителем дев’яти міст, серед них — столиця Литви Вільнюс, де він зображений на гербі міста.
фінансово.
Щиро дякуємо!
