Не намагатися бути «уявним святим»

Роздуми над Словом Божим на свято Преображення Господнього, рік Б

У Євангелії сьогоднішнього свята євангеліст Марко пояснює ірраціональну пропозицію Петра: «Учителю, добре нам тут бути. Зробімо три намети: один Тобі, один Мойсеєві та один Іллі!» звичайним страхом: «Однак він не знав, що говорив, — так вони були налякані». З одного боку, ми можемо тлумачити, що цей страх, мовляв, незвичайний; що як вони побачили небачене об’явлення Ісуса Христа як Бога, в Його славі й величі, їх огорнув так званий релігійний страх. А він відрізняється від звичайного почуття страху тим, що це не страх перед небезпекою, а духовне почуття, коли людина усвідомлює велич Бога та свою вбогість та одночасно бачить милосердя щодо себе, що Бог милостиво об’являє їй себе тільки з огляду на свою любов, а не через заслуги людини.
Проте євангеліст в описі цього страху, що охопив апостолів, вживає слова εκφοβοι, що має корінь, який відомий нам зі слова фобія. Тлумачиться з грецької це слово як звичайне почуття страху, таке саме, як би людину охопив страх при виді звіра, що загрожує її життю. В нашій мові прийнялось і саме слово фобія, яке стосується більше психології та має таке значення:«Нав’язливий, непереборний страх при деяких психічних захворюваннях, іноді при перевтомі, після психічного зворушення» (Академічний тлумачний словник 1970-1980). Євангеліст правдиво описує реакцію апостолів. Вони реагують як звичайні люди на те, що бачать перед собою. Хоча це й надзвичайно піднесена подія, та вона не перемінює їх у надлюдей: вони як були людьми, так ними і залишаються. Вони справді злякалися! Так діє Божа благодать. Вона не перекреслює людську природу — вона її приймає.
Цей уривок вчить нас бути людяними також і до самих себе, не очікувати, що ми не матимемо негативних почуттів. Навпаки — прийняти їх, визначити такі негативні почуття, як страх, відчуття безпорадності, слабкості й розчарування, навіть гніву,— бо всі вони мають право в нас бути і не перекреслюють нашої побожності. Щобільше — вони ведуть до правдивої побожності, адже Ісус сказав, що «справжні поклонники Отцеві кланятимуться у дусі й правді. А таких поклонників і шукає собі Отець. Бог — Дух. Ті, що йому поклоняються, повинні у дусі й правді поклонятися» (Йн 4, 23-24).
Якщо ми заперечуємо в собі почуття, які нам здаються неприйнятними у молитві, — чи ця молитва є в правді? Якщо я в молитві заперечую, що мене розізлила певна ситуація, або те, що я злякався якоїсь людини, або відчув гнів чи безпорадність, заперечую, аби бути таким, яким — мені здається — мене Бог прийме, таким собі «уявним святим»,— чи я тоді залишаюся в правді?…
Тільки після того, як апостоли прийняли свою обмеженість, вони змогли почути найбільше одкровення під час Преображення: «Це Син Мій улюблений, Його слухайте!» Таємниця любові Отця до Сина, Таємниця любові Пресвятої Трійці відкривається нам тоді, коли ми стаємо перед Богом у правді щодо самих себе. Це і є станом покаяння: стати в правді перед Богом, прийняти правду про самого себе, бо інакше не зможемо прийняти любові Божої.