Як зазначив у проповіді о. Віктор Маковський, усе в нашому житті може стати Божим даром, талантом, якщо ми його не змарнуємо, не закопаємо в землю, вважаючи, ніби Бог — суворий.
Заключна Свята Меса, що підсумувала 275-річчя житомирського, раніше катедрального, собору св. Софії, розпочалася в суботу 28 серпня 2021 р. об 11.00. Її очолив єпископ Леон Дубравський, ординарій Кам’янець-Подільської дієцезії. Виголосити проповідь на святі настоятель парафії о. Віталій Безшкурий запросив свого приятеля, теж житомирського настоятеля, з парафії св. Вацлава. Сталося так, що запрошений і вельми очікуваний на цьому святкуванні єпископ Віталій Кривицький раптово захворів, і отець настоятель з самого ранку вже телефонував до співбрата у священстві з проханням виголосити Боже Слово до учасників зібрання. Так ось виразилася в нашій реальності думка, яку о. Віктор розвинув у проповіді на Євангеліє про таланти: все є даром від Бога, все може стати таким даром, навіть найнесподіваніші повороти в житті або страждання. Очевидним даром для нього, уродженця міста Житомира, який зростав саме в цьому храмі, бо інших відкритих просто не було, стала ця нагода проповідувати на святі замість єпископа. Даром для тих, хто слухав цю проповідь, стала ця думка: Бог кожному дає таланти, і не так важливо, скільки, — важливіше, чи ми їх не закопуємо, щоби потім сказати Богу «на, бери своє». Скільки на світі є талановитих людей — письменників, артистів, лікарів, — але таланти це не тільки щось мистецьке. Скільки є на світі також талановитих сестер-катехиток, талановитих органістів, талановитих священників, у яких не просто робиться все, що треба, але робиться талановито, особливим чином, із чимось, що вирізняє ними зроблене з загалу!.. Божий дар, талант, який Бог дає кожному своєму слузі, облагороджує нас і перемінює наше служіння. Цим даром, сказав о.Віктор, стає талант правильно сприймати і переживати все, включно зі стражданнями, які завдяки цьому таланту не просто перемінюються у дар, але й помножуються, як таланти у притчі, — коли християнин уміє прийняти кожну ситуацію як дар і в певному розумінні «повернути її Богові з відсотками».
Таким даром є саме по собі святкування 275 років існування храму св. Софії — без чверті три століття. Так, він зараз не катедральний, єпископська катедра рішенням Папи Франциска перенесена до столиці України, але то вже зовсім інша тема; а храм св. Софії має свій дар, який люди цієї землі прийняли від Бога і повернули Йому в щедрості. Це десятки священників, які нині служать і по всій Україні, і за кордоном; це незліченні сестри-черниці; це 120 кліриків, які пішли у семінарію саме з цієї парафії. Нехай нинішня катедральна київська парафія св. Олександра принесе свій такий же міцний і щедрий плід, — відзначив проповідник.
Як о. Віктор Маковський, так і настоятель нині прокатедральної парафії о. Віталій Безшкурий усім своїм церковним життям завдячує саме собору св. Софії. Тут його охрестили, сказав у своєму слові о. Віталій, тут миропомазували, тут він приймав усі ступені свячень до священства — саме тут, біля цього вівтаря. Настоятель згадав поіменно священників тяжких радянських часів, яких старші парафіяни ще прекрасно пам’ятають. Його слово було не офіційним урочистим виступом з нагоди ювілею, а свідченням і теплою розмовою з присутніми у храмі вірянами. Безумовно, такий стиль цього святкування став одним із тих дарів, про які говорилося у проповіді. Набагато краще за статистику і високі слова до людей промовляє тепле звернення і спільні спогади.
Єпископа Яна Пурвінського, який до цього ювілею готувався і знав, як це свято має виглядати, згадували серед тих священників-попередників, хто сильно вклався у будування житомирської Церкви (та й української Церкви загалом, якщо брати ті роки). Певною мірою він був присутній і в святкових подарунках — кожному присутньому на святі священнику і кожній сестрі-черниці вручили по книжці його проповідей. Був він присутній і в заохоченні о. Віталія молитися на його могилі обік храму: «Є свідчення, що ці молитви вже допомагають». А також єпископ Ян, знаний своїми постійними і невпинними заохочуваннями молодих людей іти до семінарії, в монастирі, відкриватися на богопосвяченість, став символічно «присутнім» у слові єпископа Леона, який підсумовував свято.
Владика Леон, достоту так само, як раніше святої пам’яті єпископ Ян, звертався до молоді зі словами заохочень. Покликання попередніх часів, сказав він, які формувалися в суворих умовах переслідувань, заборон і спротиву, виявилися міцними та плідними. Нинішні семінаристи насправді живуть «у теплиці», юнакам відкрито все, треба лиш прийняти запрошення і прийти. Але от парадокс: коли все стає доступним, бажання кудись звіюється. «Хто прийшов на Службу з розарієм?» — запитав єпископ Леон. «Піднесіть руки! І не просто піднесіть, а покажіть ваші розарії!» Віряни стали підносити руки і показувати свої розарії: вервиці, коронки, обручки, браслети. «А хто прийшов на Службу з оцим?» — запитав єпископ, показуючи мобільний телефон. І ціла парафія піднесла руки у відповідь на запитання єпископа.
«Отак, — підсумував владика, — 70 відсотків проти 100. То що ж хотіти від Бога, якщо ми тільки на 70% Його просимо? Я бачу, бабця старенька з телефоном, не відривається від нього: кажу, бабцю, а чи не краще би помолитися? І що вже казати про молодь, яку захоплює цей пристрій, і цей світ загалом. Ми втратили нашу молодь. Архієпископ Кондрусевич розповідав, як його в Білорусі запросили до одного міста, привели на цвинтар, до могили священника, і сказали: ми його не знаємо, але ми знаємо, що це священник, тому ми сюди приходимо молитися і тут, на його могилі, як можемо сповідаємося… Там 60 років не було священника. Ми, наше покоління, хотіли йти у семінарію, служити Богу і людям. Нинішні “тепличні” семінаристи вже інакші, ніж ми, але головне, щоб вони ставали священниками. Бо не дай Боже нікому дожити таких часів, щоб не було в кого висповідатися!»
Свято зібрало в житомирському храмі священників різних парафій, міст, дієцезіяльних та орденських, — цю Месу служили ті, хто зростав при цьому вівтарі й тут входив у християнські Таїнства. Співав парафіяльний хор «Savio Laudate», за який відповідає с.Геля Гонгало. Під час принесення дарів представники парафіяльних спільнот несли не тільки хліб і вино, але й книги хрещень, миропомазань, шлюбів як дар Богові від парафії св. Софії. Також від парафіяльних спільнот були приготовлені спеціальні подарунки, зокрема, вишивка зі знаком ювілею, а також печива з логотипом свята (за це відповідав Рух Назаретанських Сімей). Меса завершилась адорацією Пресвятих Дарів, подякою Євхаристійному Ісусу та благословенням усіх священників і сестер-черниць, вихідців із цієї парафії. Після традиційного спільного фото на згадку віряни, сестри і священники ще деякий час спілкувалися на подвір’ї перед храмом, де якраз випогодилося і після неочікувано холодних хмарних днів знову визирнуло сонце. Групами та поодинці люди йшли до могили єпископа Яна. Багато в кого з парафіян зараз є розарії-пам’ятки по єпископі. Їх винесли скринькою до парафіяльної книжкової крамниці, де охочі могли за пожертву вибрати собі щось із речей, якими святої пам’яті єпископ Ян користувався або які сам лагодив, коли люди йому приносили порвані вервички. Також і цей дар від єпископа — його особисті речі — веде людей до молитви. Бо все в цьому світі — дар, потрібно лиш його прийняти, щоби, «напрацювавши» на ньому ще інші благодаті, потім повернути Богу.
фінансово.
Щиро дякуємо!
