Екуменізм як тест на помісність

Попри всю словесну відданість українських церков справі відновлення єдності між ними, в Україні й досі немає справжнього помісного екуменічного діалогу. Розглянемо ближче взаємини між двома найбільшими національними церквами – УПЦ КП і УГКЦ

Нагальність переоцінки Берестейської унії греко-католиками

Позиція УГКЦ щодо екуменічного діалогу з православними Церквами України є лакмусовим папірцем того, наскільки щирими є наміри її керівництва здобути патріархальний статус. Загалом складається враження, що екуменізм в УГКЦ є лише справою її Патріарха та кількох богословів, але ще не став головним лейтмотивом життя Церкви, її ієрархії й передусім мирян. Все обмежується спорадичними ініціативами та загальними закликами, однак не вистачає конкретних справ, необхідної рішучості й продуманого плану дій. Швидше за все, активнішій екуменічній позиції УГКЦ перешкоджає звичка в усьому орієнтуватися на її закордонний юрисдикційний центр.

Патріарх Філарет неодноразово стверджував можливість об’єднання греко-католиків із православними. Він розуміє його як повернення УГКЦ до передунійного стану -«повернення до єдності в Українській Церкві до Брестської унії 1596 р., тобто єдності в Православ’ї». З іншого боку, виявляється, що УПЦ КП поки відкидає самостійний внутріш-ньоукраїнський екуменічний діалог між обома Церквами, бо, на думку Патріарха Філарета, це була би приречена на провал «новітня унія».

На перший погляд, це побоювання не підтверджується жодними серйозними доказами. Як відомо, в 1990 і 1993 рр. спільна богословська комісія Католицької і Православної Церков спочатку в Фрайзінґу, а потім у Баламанді засудила уніатизм як шлях досягнення єдності, бо він «не досягнув мети зближення Церков, а викликав новий поділ» (Фрай-зінґський документ). «Єдність між Церквою Сходу і Церквою Заходу у цей спосіб досягнута не була, ба навпаки, розкол продовжує існувати далі, навіть був отруєний через ці почини» (Баламандський документ). Офіційна позиція УГКЦ як частини Католицької Церкви в цьому питанні збігається з позицією Баламандського документа 1993 р., а саме: уніатизм «у майбутньому не може розглядатися ні як метод, який треба наслідувати, ні як модель для єдності наших Церков, за якою треба стреміти». Однак пізніше святкування 400-ліття Берестейської унії 1996 р. засвідчило інше дух уніатизму в УГКЦ і в цілій Католицькій Церкві ще живий, тому потрібна кардинальна богословська переоцінка Берестейської унії. Чи не прийшов і для греко-католиків час відмовитися від уніатизму не лише теоретично, а й фактично?

Греко-католики дотепер переважно ідеалізували Берестейську унію та пізнішу історію їхньої Церкви. Натомість, православні демоні-зували цю трагічну для них подію і передусім її виконавців, що було не зовсім розумним підходом до справи – хоча б тому, що всі головні виконавці унії з української сторони до цієї події були православними владиками.

Але можна ствердно сказати, що ніколи в історії Церкви єдність між Західною і Східною Церквами не була більш далекою, ніж у часи братовбивчої боротьби поберес-тейської доби. Православні навіть входили в союзи з протестантами, щоб могти вистояти під тиском католицької держави, а православна полемічна література багато запозичила у її протестантських попередників доби Реформації.

Можна стверджувати, що Берестейська унія була епохальною подією в історії католицько-православних взаємин – з катастрофічними наслідками для екуменізму у світовому масштабі. Цю історію навіть можна умовно поділити на дві частини – до і після Берестя. Наймасштабніша за наслідками, Берестейська унія була сприйнята Православ’ям як оголошення тотальної війни з боку Католицької Церкви. Така братовбивча чи холодна війна протривала аж до II Ватиканського Собору, коли вченням Католицької Церкви став екуменізм. Уніатські Церкви були її передовою, а передусім вони через їх поступову латинізацію стали для православних з часом відлякуючим прикладом того, яка дегенерація чекає на них у разі унії з Римом. Тому унії були антипродуктивними з екуменічного погляду. Визнати це у наш час спромоглися нарешті навіть католики.

Звичайно, не нам засуджувати ініціаторів і творців унії, бо вони діяли за особливих обставин і тоді, коли про екуменізм, як ми його розуміємо тепер, не могло бути й мови, бо не було ще богословських передумов для нього. Але не таке далеке від нас у часі святкування 400-ліття Берестейської унії не могло бути сприйняте православними екуменічними партнерами інакше, як провокація, що ставила під сумнів саму щирість католицько-православного діалогу.

Сьогодні є всі підстави вважати, що унія de jure не відбулася, бо Рим ніколи офіційно не зобов’язувався виконувати «українські умови» Берестейської унії. Греко-католики нарешті повинні перестати бути уніатами і визнати, що місія унії -відновити єдність Церкви через підпорядкування Східної Церкви Західній – зазнала повного краху. Уніатизм – це минуле, потрібно дивитися в майбутнє. Треба шукати нової еклезіологічної ідентичності, нового богословського підґрунтя для існування УГКЦ. Воно може полягати в екуменічному покликанні цієї Церкви бути комунікатором між Сходом і Заходом, допомагаючи їм подолати взаємне тисячолітнє відчуження.

Екуменічна пасивність УПЦ КП як вираз еклезіальної меншовартості

Не з своєї вини, не будучи учасником православно-католицького богословського діалогу на вселенському рівні, УПЦ КП фактично самоусунулася від активного діалогу з єдино можливим для неї екуменічним партнером – греко-католиками. Замість того, щоб робити власний внесок у завершення церковного розколу між Сходом і Заходом, керівництво цієї Церкви вирішило збоку вичікувати результатів католицько-православного діалогу. Київському Патріархатові час позбутися ілюзії, що доля нашої єдності залежить передусім від діалогу між неукраїнськими юрисдикційними центрами. Не треба боятися власної відповідальності. Католицько-православний діалог потребує власного внеску однієї з найбільших православних Церков. Прийшов час позбутися комплексу церковної меншовартості, який інколи проглядається в представників УПЦ, КП. Якщо українське Православ’я і справді представлене помісною Церквою, то відновлення єдності української Церкви, яка була порушена уніями, повинно стати першочерговим завданням УПЦ КП.

Звичайно, екуменічний діалог УПЦ КП з УГКЦ має і свої небезпеки. Наприклад, противники української автокефалії могли б звинуватити Київський Патріархат в «підкилимній» спробі піддатися Римові. Подібним закидам можна протистояти, лише ні на «йоту» не відхиляючись від православних догматів. З іншого боку, переговори між УПЦ КП і УГКЦ могли б стати для нерішучого Константинопольського Вселенського Патріархату стимулом, щоб нарешті визнати незалежність української Церкви. Якщо й сама РПЦ є активним і навіть самобутнім учасником екуменічного діалогу, не зраджуючи при цьому Православ’я, то чому б і УПЦ КП нарешті не стати суб’єктом процесу об’єднання християн ?

Та й українське православ’я не потребує на когось оглядатися, бо має власну велику екуменічну історію. Згадаймо хоча б позитивне ставлення Петра Могили до поєднання з греко-католиками, а цього велета православного богослов’я аж ніяк не можна звинуватити в симпатіях до унії. У XVI ст. возз’єднання українських Церков у єдиному Патріархаті було неможливим передусім через позицію Рима, котрий вимагав безумовного підкорення православних. Невдача тодішніх переговорів мала навчити греко-католиків, що в справі відновлення єдності української Церкви потрібно покладатися лише на власні сили й відмовитися не тільки від намагань поширити унію на Велику Україну, а й від богословської залежності від Латинської Церкви.

Церква, яка стверджує, що вже має помісний статус, але фактично ухиляється від екуменічної відповідальності, киваючи при цьому на закордонні юрисдикційні центри, виглядає дуже недостовірною. Властиво, ціла євхаристійна сутність православної еклезіології дає українським православним абсолютне еклезіологічне право бути повноправними суб’єктами екуменічного процесу. Ні Константинополь, ні Москва з православного боку, ба навіть Рим з католицького, не мають монополії на екуменізм, бо всі вони є помісними Церквами, рівними з іншими за євхаристійною суттю, якщо й вищими від них за ієрархією честі. Ціллю екуменізму є не так єдність помісних Церков з різними юрисдикційними центрами, як єдність помісних Церков між собою у єдиному Христі – євхаристійне со-причастя (спілкування) та у єдиному Св. Дусі, що творить єдину віру. Однак це ще не означає надання картбланшу на негайне відновлення євхаристійного спілкування без усяких передумов (такою є позиція багатьох екуменістів із УГКЦ), а радше заклик до інтенсивного богословського діалогу, котрий через віднайдення спільних формулювань істин віри уможливив би спільну Євхаристійну відправу.

Екумена знизу

Коли в Древній Церкві між місцевими Церквами виникали суперечки, то заторкнуті Церкви не чекали на вказівку з якогось центру, а збиралися Собори єпископів, де вони спільно вирішували проблему. Навіть найважливіші догматичні суперечки інколи вирішувалися на таких «помісних» соборах. Згідно з висловом Равеннського документа спільної Католицько-православної богословської комісії (2007 р.), «кожний єпископ є відповідальний за цілу Церкву разом із усіма його колегами в одному й тому самому апостольському післанництві».

Вселенські («екуменічні») Собори є відносно пізнім явищем. Вони стали можливими лише, коли закінчилося переслідування християн і почала витворюватися державна Церква Римської імперії. Адже їх скликали імператори, а не Папа чи Патріарх. Оскільки християнської імперії давно немає, то й скликання такого Собору є дуже проблематичним, бо немає інстанції, яка б мала беззаперечний вселенський характер. Тому теперішня католицько-православна екумена потребує зміни парадигм. Відродження євхаристійної еклезіології в обох Церквах веде до того, що рушійною силою екумени знову повинні стати місцеві Церкви, очолювані єпископами.

Це не означає, що католицько-православний діалог на всеправославному та всекатолицькому рівні стає непотрібним. Адже тільки сукупно Церкви взагалі здатні впоратися з діалогом, бо після тисячолітнього розколу нагромадилася низка догматичних суперечностей, знайти спільні знаменники для яких під силу лише найкращим богословам усіх Церков. Але на місцевому рівні Церкви здатні торувати шлях цьому діалогові, висловлюючи пропозиції та влаштовуючи свої помісні екуменічні діалоги. Саме такі ініціативи можуть і повинні стати рушіями вселенського діалогу Істини, а то і його дороговказами.

Православно-католицький діалог має стати екуменізмом знизу, з елітного діалогу небагатьох богословів-науковців він повинен перетворити екуменізм місцевих Церков – діалог місцевих ієрархів і їхніх паств, як це було в нероз’єднаній Церкві: «вселенське сопричастя Церков у звичайному перебігу подій утримувалося через братерські стосунки між єпископами» (Равеннський документ). Помісні поєднання можуть і повинні стати прикладом і стимулом для швидшого поступу католицько-православного діалогу на вселенському рівні.