У чому справжня сила людини?

Роздуми до Слова Божого на свято св. апостола Якова

Історія, про яку розповідає сьогоднішнє Євангеліє відбулась саме перед подіями Страсного Тижня.

Ісус вже жив передчуттям того, що мало відбутися в Єрусалимі. Учні також чогось очікували; очікували, напевно того, що Ісус проголосить своє Царство ввійшовши до Єрусалиму, однак уявляли вони собі це Царство зовсім по-земному. Саме тому мати братів Якова і Йоана, просить Ісуса Христа про своїх синів, щоб вони були міністрами в Царстві Месії.

Цікаво, що Ісус не відмовляє їй, і не починає пояснювати їй, що йдеться про Царство Небесне, а відразу ставить їм питання: «Чи вони спроможні пити чашу свого Господа?», маючи на увазі саме те, що відбудеться за декілька днів в Єрусалимі: зрада, ув’язнення, зневага, бичування, страждання, відкинення своїм народом, хресна дорога, розп’яття і ганебна смерть. Не зовсім напевно розуміючи, про говорить Вчитель, сини Заведеєві відповідають миттєво: «Спроможні». Господь приймає їх відданість, але стверджує: «Чашу мою питимете, але сісти праворуч мене чи ліворуч, — не моє це давати, лише — кому мій Отець приготував» (Мт 20, 23). І відразу ж пояснює різницю поміж нашим сприйняттям влади і устроєм Царства Божого в небі: «Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі гнітять їх. Не так має бути між вами. Але як хтось хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга. І хто б хотів у вас бути перший, нехай стане вам за раба. Так само Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але — послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт 20, 25-28).

Різниця радикальна: на землі влада завжди є певною мірою насиллям, і зрозуміло, що служать тим, хто має вищу владу. Царство ж Ісуса має зовсім іншу ієрархію: Цар цього царства прийшов, щоб служити своїм підданим. Спочатку така постава, здається, більше сприймається як слабкість: маєш владу — маєш силу, не маєш влади (сили), то маєш служити. Проте Богу, на відміну від нас, нічого не треба доказувати: Він і так є всемогутнім, тобто лише Він об’єктивно і має владу. Це ми, люди, одягаємо на себе маску сміливості і сили, бо… боїмося, відчуваємо загрозу, боїмося бути слабкими, визнати свою слабкість перед іншими, бо світ не любить слабких, маємо вибороти собі своє місце під сонцем. Але дорога сили є обманом, дорогою до міражу, бо насправді, жодна людина, яка думає про себе, що вона сильна, не є такою, а тішиться владою лише тимчасово: найдовше це до смерті…

Маючи владу людина може піддатися ілюзії своєї захищеності, можливо навіть і могутності, але це лише ілюзія (пор. Йн 19, 11). Ісус своїм служінням «існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги» (Флп 2, 7), наче говорить нам: «Не бійся визнати свою слабкість, не бійся прийняти себе таким, яким ти є: ти маєш слабкість, але ти маєш і гідність людини, а гідність втрачаємо ми тоді, коли позбуваємось правди, а сила Божа проявляється в нашому безсиллі» (пор. Кор 12, 9).

Служіння є вмиранням для себе, аби жила друга людина. Образом служіння може служити материнство (батьківство): мати недосипає заради своєї дитини, батько присвячує всі свої таланти і здібності для того щоб прогодувати і вивчити свою дитину… Ісус Христос є Першим слугою, бо Його служіння проявилось в найбільшій мірі — Він віддав своє життя за спасіння кожного з нас (пор. Йн 15, 13). Жодна людина сама з себе до такої посвяти неспроможна, бо для того щоб віддати своє життя за іншу людину, треба її полюбити так сильно як полюбив нас Христос. Велич людини, отже не в силі, а в величі її любові, служіння, а цю любов черпаємо від Ісуса Христа.