2009 р. згадуємо принаймні дві значні події: 70 років від початку Другої Світової війни та 70-річчя початку понтифікату Папи Пія ХІІ. Варто озирнутися назад і поглянути на Церкву у кризові моменти історії людства, з точки зору ситуації тих часів. Яка її історична відповідальність?
Міжнародний контекст того часу був надзвичайно складний. Напередодні Другої Світової війни Європа потерпає від світової економічної кризи; як на Заході, так і на Сході зростає тиск тоталітаризму. Складається такий собі трикутник, де поміж двома тоталітарними ідеологіями (фашизмом і комунізмом) знаходиться Церква, з усіма належними їй владою та відповідальністю не тільки за католиків, а й за все людство.
Ситуація в Німеччині
Спочатку нацистський режим демонстрував повагу до релігії. Він зміг прийти до влади, спираючись на широко представлений у Німеччині протестантизм. Католицький історик Вітторіо Мессорі пише у книзі «Чорні сторінки історії Церкви»: «Гітлер переміг у вирішальних виборах 1933 р. цілком законно, переміг у протестантських землях, програвши у католицьких.» Постулати протестантизму, спотворені націоналізмом, зробили можливим нацифікацію церкви і появу Deutsche Christen – «німецьких християн». «Цей феномен показує характерну небезпеку, якої зазнав протестантизм перед обличчям фашизму. Лютеранська концепція народного християнства, німецького та антилатинського, стала для Гітлера чудовим стартом завдяки сильному переконанню щодо послуху політичній владі, який є нормою для послідовників Лютера», – пояснював кардинал Йозеф Рацінгер.
Спираючись на протестантську ментальність, фашизм хотів звільнитися з-під «тиску» авторитету Католицької Церкви. І якщо для протестантів це було природне явище, то для німецьких католиків – неможливе. «Дійсно, на противагу церквам, заснованим Реформацією, сутність Католицької Церкви не можна сплутати з сутністю держави; і її обов’язком є протистояння владі, яка намагається нав’язати своїм громадянам тоталітарну картину світу», – писав кардинал Рацiнгер.
Розуміли це й очільники ІІІ Рейху. Йозеф Геббельс писав у своєму щоденнику: «Ми маємо зрозуміти, що Католицька Церква є інтернаціональною, і що в критичний момент вона завжди буде проти нас». Щоправда далі у своїх роздумах він дійшов до висновку майже ідентичного з комуністичним, що для сучасної людини «християнство заслуговує тільки на інтелектуальну зневагу», «християнство – доктрина занепаду». Він дивується, як «людина взагалі може знайти в християнстві доктрину, відповідну нашій епосі». В своєму щоденнику він також стверджував: «Фюрер має тверді наміри знищувати християнські церкви після закінчення війни».
Комуністичні етюди
З іншого боку Католицькій Церкві загрожував «безбожний комунізм». Маніфест Комуністичної Партії (1848) чітко проголошував: «Закони, мораль, релігія – все це для нього [пролетаря] не більш ніж буржуазні забобони, за якими ховаються буржуазні інтереси». Суворо регламентувалися не тільки суспільні відносини, але й основа для діяльності Церкви – особа та сім’я: «Пролетар не має власності, його ставлення до дружини та дітей не має нічого спільного з буржуазними сімейними відносинами». Ми вже знаємо і з історії, і звласного досвіду або досвіду наших батьків та дідів. Як саме всі ці положення реалізовувалися на практиці . Вже 1943 р. на співпрацю з комуністичним режимом погодилися Російська Православна Церква та деякі найбільші протестантські спільноти. Але цей компроміс, за свідченнями багатьох істориків, був вимушеним, бо йшлося про виживання, збереження своєї ідентичності.
Пій – благословенний
Церква, самим Господом наділена владою задля спасіння всього людства, виконувала свій обов’язок і в ті нелегкі часи. Важливо, що Католицька Церква у часи війни, затиснена в лещата двох агресивних тоталітарних ідеологій, не відступила від свого покликання.
2 березня 1939 р. Папою Римським стає Еудженіо Пачеллі, який обрав собі ім’я Пій ХІІ. У перекладі з латини «Пій» (Pius) означає «благословенний, побожний, доброчесний».
Новий папа продовжує антитоталітарний вектор своїх попередників, під чиїм керівництвом він працював, проголошуючи мир, допомагаючи всім, хто прагнув спастися, рятуючи життя всіх людей, незалежно від раси, віросповідання та мундиру. Його першим зверненням став заклик до миру в усьому світі. У жовтні 1939 р. він випустив свою першу енцикліку Summi Pontificatus, де засуджувалися расові теорії й тоталітарні доктрини.
У всіх інших папських документах періоду війни бачимо заклик Церкви про мир і дії задля спасіння людей, всіх і кожного. Але там немає жодної пропаганди й гучних протестів. Адже, якби Церква вдалася до таких заходів проти уряду Гітлера, це було б «не тільки самогубством, але й збільшило би число жертв серед євреїв та священників» – зазначив єврейський адвокат Роберт Кемпнер на Нюрнберзькому процесі. Тому всі інші папські послання, апостольські листи, енцикліки та промови призначалися тим, хто вміє читати поміж рядків. І принаймні в найближчому оточенні Папи такі люди були. Далі йшла цілком пастирська робота на місцях, так би мовити, в «мовчазному порозумінні». За такої позиції Церкви вдалося уникнути провокацій і врятувати тисячі життів. Особливо Церква опікувалася долею євреїв. Папа Пій ХІІ здобував для них паспорти і візи, брав «на роботу» до штату ватиканських службовців, збільшивши їхню кількість до нереальних розмірів. Пастирі ж на місцях, кожен на свій лад, намагалися врятувати якомога більше людей, розуміючи загальне прагнення Церкви врятувати і зберегти життя, мир та справедливість для всіх.
Зараз зважену мовчазну позицію Католицької Церкви розігрують у політичній площині як кому заманеться. Але, окрім здобутків зовнішньої політики, Церква часів Другої Світової війни нагромадила величезні внутрішні багатства. А це немалий доробок Папи Пія ХІІ, що містить чимало документів, які підготували Другий Ватиканський Собор, та численні послання, енцикліки, листи до пастви і пастирів, до вірних усього світу.
фінансово.
Щиро дякуємо!
