Він продовжує захоплювати собою численних сповідників усіх релігій, незалежно від віку.
Так у своїй катехезі про Франциска Ассізького назвав покровителя сьогоднішнього дня Папа Бенедикт XVI. Маємо нагоду поглянути на св.Франциска, виходячи з того, як його бачить Папа.
«Сонце там зійшло, сонце людського роду». Такими словами у «Божественній комедії» (Рай, Пісня ХІ) найвидатніший італійський поет Данте Аліг’єрі описує народження Франциска. У безтурботну пору молодості його приваблювали рицарські ідеали епохи. Потім під впливом повільного процесу духовного навернення він поступово покинув світське життя. У цей період сталися відомі події: зустріч із прокаженим – побачивши якого, Франциск зійшов із коня й поцілував хворого на знак миру; і доручення Розіп’ятого, почуте в церковці св.Дам’яна. Тричі Христос на хресті ожив і сказав: «Іди, Франциску, відбудуй Мою зруйновану Церкву».
В цій простій події криється глибока символічність. Святий Франциск був тієї миті покликаний відбудовувати зруйнований храм, який символізує драматичне і неспокійне становище Церкви тієї епохи: неглибокої віри, яка не формувала й не змінювала життя, малого числа ревного духовенства, вистиглої любові, внутрішнього розпаду Церкви, що провадило також до розпаду єдності, виникнення єретичних рухів. Однак у центрі цієї поруйнованої Церкви перебуває Розп’ятий, який кличе до віднови.
Цікавим є те, що не папа підтримує Церкву [у сні Інокентія ІІІ], а малий, непоказний монах, у якому папа впізнав Франциска. Інокентій ІІІ був могутнім папою, він володів величезними теологічними знаннями і мав усіляку політичну владу; однак то не він відновив Церкву. З іншого ж боку, важливо, що Франциск відновлює Церкву не без папи або всупереч папі, але в єдності з ним. Ці дві речі йдуть у парі: наступник Петра, єпископи, Церква, будована на апостольському спадкові, – і нова харизма, яку Святий Дух тієї миті збудив, аби оновити Церкву. Разом вони творять справжню віднову.
" Справжній історичний Франциск – це «Франциск Церкви», і саме таким чином він промовляє також і до невіруючих, і до віруючих інших віросповідних спільнот, і до сповідників інших релігій.
У ХІХ столітті, і в минулому столітті також, деякі історики, окрім традиційної постаті св.Франциска, намагалися створити так званого «історичного Франциска», подібно як обік Ісуса Євангельського пробують створити «історичного Ісуса». Той історичний Франциск нібито не був людиною Церкви, а був безпосередньо пов’язаний тільки з Христом, хотів провести відновлення Божого Люду без канонічних форм і без ієрархії. Правдою є, що Франциск був справді дуже сильно пов’язаний з Ісусом та Словом Божим, яке прагнув впроваджувати в життя в усьому його радикалізмі та правді. Також є правдою, що на початку він не планував створювати ордену, з його обов’язковими канонічними формами. А крім того, він знав, що Христос ніколи не є «моїм», але завжди – «нашим», що «я» не можу мати Христа або відкривати Його волю всупереч Церкві.
Він справді не мав наміру створювати новий орден, однак із болем зрозумів, що все повинне мати свій лад, що потрібен також закон Церкви, аби надати віднові форму. Франциск завжди знав, що в центрі Церкви є Євхаристія, що через священство Євхаристія є Церквою. Тільки там, де разом є священство і Христос, і церковне сопричастя, там перебуває і Слово Боже. Справжній історичний Франциск – це «Франциск Церкви», і саме таким чином він промовляє також і до невіруючих, і до віруючих інших віросповідних спільнот, і до сповідників інших релігій.
" Із цього зразка мають сьогодні черпати натхнення у налагодженні стосунків і християни, й мусульмани: діалог слід провадити в істині, у взаємній повазі та порозумінні.
1219 року Франциск отримав дозвіл на подорож до Єгипту. Прагну звернути увагу на цей епізод із життя св.Франциска, бо він дуже актуальний для нас. В епоху, коли християнство боролося з ісламом, Францискові, який за власним побажанням був озброєний тільки вірою та лагідністю, вдалося встановити діалог. Перекази свідчать, що мусульманський султан прийняв його доброзичливо і сердечно. Із цього зразка мають сьогодні черпати натхнення у налагодженні стосунків і християни, й мусульмани: діалог слід провадити в істині, у взаємній повазі та порозумінні (див. Nostra aetate 3).
Увечері 3 жовтня 1226 року в Порціункулі настала смерть Франциска – його transitus. Благословивши своїх духовних синів, він помер, лежачи на голій долівці. Казали, що Франциск був alter Christus, справжньою живою іконою Христа. Його також називали «братом Ісуса». То справді був його ідеал: жити як Ісус, споглядати Христа в Євангелії, гаряче Його любити, наслідувати Його чесноти. Він приписував основоположну цінність убогості внутрішній та зовнішній, і вчив цього своїх духовних синів. Перше блаженство з Нагірної проповіді – «блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт 5,3) – у виразний спосіб здійснилось у житті та словах св.Франциска.
Дорогі друзі, святі насправді найкраще прочитують Біблію; Слово Боже, яке вони втілюють в дійсність своїми власними вчинками, стає винятково привабливе і справді промовляє до нас.
Франциск завжди виражав велику повагу до священиків. Обґрунтуванням цієї поваги був для нього факт, що вони отримали дар консекрування Євхаристії. Дорогі брати у священстві, ніколи не забуваймо цієї науки: святість Євхаристії вимагає, щоб і ми були чисті, щоби жили у спосіб, гідний Таємниці, яку звершуємо.
Франциск був великим святим – і веселою людиною. Його простота, смирення, віра, любов до Христа, доброта стосовно кожного робили його радісним у кожній ситуації. Бо святість і радість залишаються в нерозривному внутрішньому зв’язку. Один францисканський письменник сказав, що на світі лише той сумує, хто не є святий, тобто не перебуває близько Бога. Дивлячись на свідчення Францискового життя, розуміємо, що секрет справжнього щастя полягає саме в тому, щоби ставати святими, близькими до Бога! Нехай Діва, яку Франциск ніжно любив, випросить для нас цей дар.»
Скорочений текст на підставі катехези на Генеральній аудієнції, 27 січня 2010 року.
фінансово.
Щиро дякуємо!
