Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Кілька днів тому однокласники мого молодшого сина жорстоко побили хлопчика з іншого класу. Утрьох кинули на землю і били ногами, а потім ще й залізним стільцем. І хто знає чим би усе закінчилось, якби їх не розігнала одна доросла жіночка. Мій син саме чергував у школі, його там не було. І я не можу сказати напевно, що саме він би робив у момент бійки, якби не те чергування.
Не раз, заходячи в під’їзд нашого багатоквартирного будинку, я чую як бабусі, що сидять біля входу повторюють: «Які хороші ваші діти. Зразу видно, що «костьольні». І ми намагаємось, їх такими виховувати. Не дозволяємо встановлювати на комп’ютерах наших синів ігри, які пропагують насилля, в садочок вони ходили християнський, зараз ходять на катехизи і на Службу Божу разом з нами кожного тижня, вдома практикуємо спільну молитву. Майже не дивимось телевізор, а намагаємось якнайбільше спілкуватись з дітьми, кожного вечора усі по черзі читаємо книги, які їм цікаві, на вихідні усією сім’єю вибираємося за місто, чи на кілька днів на екскурсії Україною, чи навіть за кордон. Крім усього вони навчаються в гімназії, яка славиться своїми інтелігентними учителями. Та чи допоможе усе це стати, а потім і залишатися людяними, співчутливими, чуйними до горя інших? Чи не страхатимуться відкрито висловлювати свою думку, відмінну від інших загальних в їхньому оточенні поглядів, а не підкорюватись «стадним» почуттям? І чи зможуть вистояти вони в боротьбі з цим жорстоким світом, не зламатись?
Я запитую себе і не знаходжу відповіді. І коли я бачу дітей, які ще вчора ходили до храму разом з батьками, а сьогодні, подорослішавши, обходять його стороною, мені стає страшно. Адже через кілька років і мої діти виростуть і можуть обрати свою свободу. Свободу від моральності, від обов’язків, свободу, яку диктуватиме їм «вулиця». Що їх тоді зупинить від недобрих вчинків, чого їм боятись, яких моральних принципів вони будуть дотримуватись, якщо Божі заповіді стануть для них неважливими? Страшно…
Коли мій старший син був у першому класі, одного разу подзвонила вчителька і попросила терміново приїхати. У дитини була істерика. На нього напали однокласники, почали штурхати, а він не відповідав кулаками, а тільки кричав: «Битися не можна». І тоді я чи не вперше злякалася, що завжди навчала: «битися не можна». Йому уже десять, але й сьогодні він, чи не найвищий в класі, нікому «не дає здачі». І я з тривогою думаю, як довго він буде «костьольною» дитиною? І чи врешті-решт не переламає його цей страшний світ?
_________________________________________________________
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
