Великдень – це свято, яке хочеться зустрічати піснями. Воскресіння, торжество життя над смертю, світла над мороком гріха. Музики над мовчанням. Торжество весни. Усе це сповнює радістю і не дає мовчати! Про що ж співатиме великодня пісня? Про те, як весело на серці, яким світлом і надіями повниться душа…
Поезія – це спосіб висловити почуття, не називаючи їх. Замість того, щоб сказати, як йому радісно, поет розкаже про те, як чудово цвітуть троянди, як ясно світить сонце, і стане зрозуміло, що в таку мить просто неможливо не радіти. А щоб показати, чим сповнене його серце на Великдень, поет писатиме про прихід весни, про оновлення природи, про світлий храм і про дзвони – так, як це зробив і Леонід Мосендз.
Він писав свої світлі рядки в часи, коли приводів для радості було не так багато. 1948 рік, нещодавно закінчилася війна, і письменник, тяжко хворий на сухоти, жив у чужій країні, у зруйнованому бомбардуваннями Мюнхені, рятуючись від переслідувань радянської влади. Але його поезія просто-таки дихає щастям і сповнена тепла, адже Великдень – свято, що дарує надію. Ці рядки – частина поеми під назвою «Волинський рік», що її Леонід Мосендз написав для своєї доньки Марійки «на спомин і пригадку». У поемі описано цілий річний обрядовий цикл на рідній поетовій землі, побут українського села; усю цю просту красу показано з погляду маленького хлопчика, який з міста приїхав до дідуся в гості.
Ця дитяча перспектива дуже важлива й у вірші про Великдень: нічим не затьмарена радість сприйняття свята, відкритість до світлого дару – тільки дитина може віддатися цим почуттям так щиро й без останку. Хлоп’ячий захват від святкового весняного дня видно і в описі вітру, який, граючись, намагається перегнати мелодію, і у веселій звістці про те, що з Риму повернулися дзвони (за дитячим повір’ям, туди вони відлітали на три дні перед Великоднем, на час «посту вух»). Насолода від квітів, тепла і весни – усе це так по-дитячому весело і так виразно описано!
Урочистий спів, потужна мелодія дзвонів, багатство музики і звуків – це матеріальне вираження пасхальної радості. Ще одна метафора Великоднього святкового настрою – перемога сяйва над мороком. І ці два поетичні образи тісно пов’язані між собою. Леонід Мосендз пише про осяяний храм – і про спів, який лине звідти до неба; про тепло та сяйво навколо – і про тихий звук кадила; про жайворонка, який поєднав світло й мелодію, – адже це денна пташка, яка співом звеселяє небо. Дуже цікаве протиставлення світла і темряви на початку вірша: ніч Великоднього богослужіння названа осяяною (хай і світлом із храму), а дні – сповненими мороку… І справді, радість може освітити навіть темряву. Великдень – це свято, сповнене світла й музики, яке прославляє життя. Життя, яке все перемагає і не має кінця, бо триває у вічності. Леонід Мосендз через кілька місяців після написання своїх світлих рядків покинув цей світ. Але пасхальні події дали йому надію на безсмертя – для поета воно має ще й земний вимір: радісні слова, вимовлені у свято, пережили його надовго.
Христос Воскрес!.. Воістину Воскрес!..
Стук-стук хрестом… Роздалась навстіж брама.
Десь морок днів, страсних імлою, щез…
З осяяного радісного храму
лине у ніч воскресний спів небес.
Вернулись з Риму великодні дзвони,
воскресли й голоси дзвінкі церков
та з вітром весняним на перегони
перекликаються через ліси ізнов
метальних мов
лункі потужні тони.
О, Смерте! Де тепер твоє жало?
О, Пекло! Де твоя поділась сила?
Довкола сяйво, квіти і тепло…
Христос Воскрес! Тендітний брязк кадила…
Старих хрестів заквітчане чоло…
І жайворонків пісня многокрила…
Ні, ми не вмерли! Лиш тамуєм дих!
Бо він не мертвих Бог, але живих!
Сьогодні в ясній церковці з вербою
стояв Марко, торкаючись часом
пухнатих котиків-бруньок щокою…
До хати не ввійшов, а вбіг чвалом:
«Не я це б’ю – верба!» I шмаг лозою:
гармидер, крик і вереск над кублом…
Неділя вербна… I уже за тиждень
так палко жданий, радісний Великдень
Хай сам coбi тепер дім раду дасть, –
дітей бо кличуть oбpiї далекі.
Ось в лici зацвіла пахуща рясть;
будують на млині гніздо лелеки,
долинює на серні Кралі масть,
а на вершку дуґласівки-смереки,
обштрипуючи жовтим дзьобом фрак,
до милої примилюється грак.
Тремтять над борозною теплі хвилі
(святий Петро пасе своїх овець).
тріщить під лемішем сухе бадилля,
спішить Бенеда доорать кінець,
бо зникне сонце, й чортове весілля
в Четвер Зелений почина танець.
Тому й читаються сьогодні «cтpacтi»,
щоб бicoвi минули нас напасті.
Плине проста величність простих слів
через осяяні царські ворота,
дванадцять повторяючи разів
спокутливу трагедію Ґолґоти.
Уклінно хиляться ряди голів
перед глибінню божої скорботи,
i блимають вогні, i пахне віск,
поклавсь на серце несподійний тиск
леґенди-заповіту, що в давнині
побожно прийняла її Волинь:
непімщені нащадками донині
З’являються в страсний четвер, терпінь
Христових слухать, гайдамацькі тіні,
втішаючись, що їхніх поколінь
не минуть дні воскресні-великодні
по муках, страстях i тортурах Кодні.
Леонід Мосендз
фінансово.
Щиро дякуємо!
