Сьогодні ми відзначаємо спомин святого Варнави. Про його життя записано небагато, але тієї мізерної інформації, яку ми маємо, достатньо, щоб ми знали: він був дивовижною людиною.
Насправді з-поміж усіх дарів, якими були наділені апостоли, дар Варнави був настільки унікальним — і рідкісним — що здається дивним, чому його ім’я не настільки відоме. І це прикро, бо ми могли б багато чого навчитися від Варнави та плодів його праці, які випливали з його дару.
Отже, яким унікальним даром нагородив його Бог? Варнаві було дано дар захищати. Якщо ми шукатимемо його серед дарів Святого Духа, ми його там не знайдемо. Дух не посилає нас бути адвокатами, але Він закликає нас бути захисниками. Саме цим жив і дихав Варнава, коли став послідовником Христа. Він відстоював те, що було правильним та істинним. Він став на захист відкинутих, які прагнули служити Господу:
«Прибувши ж у Єрусалим, він [Савло] пробував пристати до учнів, та всі його боялися, не віривши, що він учень. Тоді Варнава взяв його, привів до апостолів і розповів їм, як він у дорозі бачив Господа і що говорив до нього, і як він проповідував відважно в Дамаску ім’я Ісуса» (Діян 9, 26-27).
Варнава першим став на захист Павла, тим самим відкривши двері до його прийняття іншими апостолами. Без Варнави місія Павла могла би зайти у глухий кут або й зовсім згаснути. Звісно, Варнава не міг знати про грандіозний план, який Господь призначив Павлу — стати «Апостолом язичників», — але без Варнави монументальна місія Павла могла би не вкоренитися. Павло справді започаткував вселенський масштаб Церкви, але цей вселенський характер залежав від апостольської праці Варнави, сповненого Святого Духа і віри.
Звістка про них досягла вух Церкви в Єрусалимі, і Варнаву відправили до Антіохії.
Наступного разу, коли Святе Письмо згадує Варнаву, грекам (тобто язичникам) в Антіохії вперше в історії спасіння проповідують про Месію, і багато хто з них тепер «звертається до Господа». Апостоли в Єрусалимі, мабуть, були абсолютно приголомшені. З одного боку, те, як стрімко зростала кількість послідовників Христа, вражало. Але з іншого… чи не суперечило закону Мойсея прийняття до своїх лав когось з-поза «вибраного народу»?
Їм потрібно було послати когось найбільш проникливого, щоби з’ясувати, чи рух в Антіохії походив від Господа. Кого би вони послали? Можливо, Петра, «Скелю», на якій постала їхня Церква? Або, можливо, Йоана — «учня, що його полюбив Господь»? Обидва були би чудовим вибором, але жодного з них не обрали, щоб розібратися, що відбувається в Антіохії. Фактично, не обрали нікого з Дванадцятьох.
Це мало бути найважливішим рішенням, яке рання Церква мала ухвалити на той момент — чи поширювати Добру Новину за межі юдейського народу, — і вони обрали Варнаву. Варнаву, чиїм єдиним досягненням, зафіксованим у Святому Письмі до цього моменту, було те, що він заступився за Савла. Але цього «єдиного» досягнення було достатньо, щоб зробити його ідеальною кандидатурою для цієї роботи. Варнава міг бачити, коли ніхто інший не міг — навіть Петро, лідер Церкви Христової. Навіть Йоан, «якого любив Ісус».
З огляду на це, погляньмо на останню згадку про Варнаву у Святому Письмі:
«А Варнава хотів узяти з собою і Йоана, прозваного Марком. Та Павло вважав ліпше не брати з собою того, хто відлучився від них у Памфілії і не пішов був з ними на роботу. І виникла гостра суперечка, так, що вони розстались» (Діян 15, 37-39).
Це, мабуть, один із найсумніших уривків у всій Книзі Діянь. Сумніший за розпорошення в Єрусалимі; сумніший навіть за розповіді про переслідування та мученицьку смерть, яких зазнали учні Христа. Ніщо не могло поранити серце нашого Господа більше, ніж розділення у Його власній Церкві, серед Його власних дітей.
Шляхи Павла та Варнави розійшлися, і ми можемо припустити, що Варнава, той, хто мав дар бачити, коли інші не могли; той, хто захищав тих, що служать Господу, але в іншому випадку були би відкинуті, був на боці правди. Цілком ймовірно, що Павло затаїв доволі немилосердну образу за те, що Йоан Марк покинув їх. Тож як суперечка між Павлом і Варнавою стала настільки «гострою»? Ми можемо уявити, що Варнава дорікнув Павлу за лицемірство, коли той відкинув захист Варнавою Йоана Марка, у той час як Варнава нещодавно так палко захищав його самого. Самому Павлові дали другий шанс не лише Господь, а й апостоли, і тепер він не бажав виявляти таке ж милосердя до Йоана Марка.
Врешті-решт Варнава і Павло помирилися, і Павло знову привітав Йоана Марка. Можливо, після того, як Павло вибухнув гнівом і залишив Варнаву, він пізніше мав час на роздуми, наодинці з Господом обмірковуючи минулі події. Можливо, коли його емоції вщухли, він подумав: «Варнава мав рацію. Я лицемір». Можливо, він усвідомив, що його гнів знову взяв гору; можливо, то була та сама «колючка у тілі», яку він згодом оплакував із скрушеним та розкаяним серцем: «А щоб я не загордів надмірно висотою об’явлень, дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в обличчя, щоб я не зносився вгору. Я тричі благав Господа ради нього, щоб він від мене відступився» (2 Кор 12,8). У кожному разі, ми можемо уявити, що його примирення з Йоаном Марком могло початися зі слів: «Вибач, брате мій». А Йоан Марк міг відповісти: «І ти мені вибач».
Хоч яким би сумним був той день, коли Павло та Варнава різко розійшлися через свою суперечку, слід розуміти, що у Бога справді «усе співдіє на добро» (Рим 8,28). Він дав їм можливість не лише проповідувати милосердя, а й практикувати його. Він дав їм дар бути добрим прикладом для інших і дар розуміння того, як важко виявляти милосердя, щоб вони ніколи не засуджували тих, хто також має з цим труднощі. Безумовно, цей досвід додав обом смирення, і саме це смирення зробило їх такими добрими і близькими, відкрило їм назустріч серця інших, що тягнулися до них із вухами, готовими слухати.
Переклад CREDO за: М.Голбрук, Catholic Exchange
фінансово.
Щиро дякуємо!
