Церковна лабораторія

У повоєнний період Церкви візантійської та латинської традицій у Східній Європі пережили болюче випробування історією і опинилися в дуже скрутному становищі. Відбулися ліквідації церковних структур, а також примусові виселення вірних: кого на схід, кого на захід. Донині у багатьох людях внаслідок воєнних і повоєнних дій перемагає почуття зазнаного страждання і кривди.

Ці трагедії стали причиною упереджень, які роками помножувалися й породили взаємну недовіру та страх. Колективна пам’ять про них винятково тривка, вона відзначилась у спільній свідомості глибокою раною, що дає різним ідеологічним середовищам підстави для маніпуляцій. Однак порозуміння та мирне співіснування Церков попри різноманітність традицій досяжне шляхом діалогу.

Нові ініціативи

Нині задля зближення та взаємопізнання католиків обох обрядів потрібні нові ініціативи, а не перегони за першість. 1987 р. в Римі, спершу в колегії св.Йосафата, а потім у Папському колегіумі св.Йоана під патронатом Папи Йоана Павла ІІ відбулися зустрічі представників римо-католицької Конференції Єпископів Польщі та Синоду Української Греко-Католицької Церкви. Було проголошено декларацію про співпрацю. Тоді кардинал М.Любачівський, звертаючись до Примаса Польщі Ґлемпа, сказав: «Сьогоднішня зустріч має особливу вагу і приносить особливу радість, тому що можемо разом молитись і відбути братню розмову на порозі великого ювілею – Тисячоліття Хрещення Русі».

Примас Ґлемп наголосив на потребі поглиблення єдності. І справді, наступного, 1988 р., санктуарій у Ченстохові на Ясній Горі у Польщі став одним із головних місць святкування ювілею Тисячоліття Хрещення Київської Русі, а також місцем зустрічі Церков обох традицій. Ці торжества були найбільшим спільним зібранням греко- та римо-католиків після ІІ Світової війни.

Кроком до подолання наслідків воєнних та повоєнних дій тоталітарних режимів був візит Йоана Павла ІІ у Перемишль 2 червня 1991 р. і зустріч із греко-католицькою громадою. Папа сказав: «Сьогодні буквально все – а передусім спільна віра в Ісуса Христа – кличе нас до примирення, дружби і взаємної пошани; до пошуків того, що єднає. Як же сердечно я прагну, щоб католики обох обрядів любили одні одних!» Він пригадав слова, з якими римо-католицький єпископ Й.Пельчар звернувся до греко-католицького єпископа Перемишльської єпархії К.Чеховича: «Я щиро бажаю, щоб так, як колись кардинал Олесницький вітав у краківському кафедральному соборі київського митрополита Ісидора і обіймав його як брата, так і сьогодні не лише пастирі, але також їхні отари обмінялися поцілунком миру та любові».
Після паломництва Йоана Павла ІІ до України 2001 р. тут зросла активність як греко-, так і римо-католиків. Знаючи про труднощі у їхніх взаємовідносинах, Святіший Отець 24 червня 2001 р. звернувся до українського єпископату латинського обряду та до Синоду УГКЦ у Києві: «Життя у приналежності до Єдиної Церкви, шануючи різні обрядові традиції, дає велику нагоду для того, щоби зробити діючою знаменну «церковну лабораторію», в якій будується єдність у відмінності. Це найвідповідніший шлях для того, аби відповісти на численні та складні пастирські виклики сьогодення. Запрошую вас зробити свій внесок у ці пошуки, у тісному й плідному співробітництві. Як вас, членів Синоду Єпископів УГКЦ, так і вас, членів Конференції Єпископів України. Одностайним серцем звіщайте Євангеліє Христа, долаючи кожну спокусу поділу й суперечності. Єдиним «змаганням» між вами, дорогі Брати у Єпископстві, нехай буде змагання у пошані одні до одних (пор.Рим 12,10), і в прагненні до святості. Дбайте про спільність між вами та з пресвітерами в атмосфері любові, уважливості та шанобливого й братерського діалогу. Від якості цих стосунків великою мірою залежить ефективність справи євангелізації».

Шанувати і усвідомлювати

Важливими є ініціативи «на низах». Вони формують людей, які свідомі своєї церковної та обрядової ідентичності, а водночас шанують інші обрядові традиції – відкрито, толерантно і без ксенофобії.
Спільні молитовні зустрічі сприяють доланню поділів і стереотипів та поширенню принципів доброго співжиття. Молитовне сопричастя та свідчення єдності Католицьких Церков у їх обрядовій різноманітності вплине на поширення толерантності та пошани до спільної Євангельської спадщини обох традицій. Вірні й духовенство мали б горіти бажанням долати будь-які перешкоди в будуванні атмосфери братерства і співпраці. Треба приєднуватися до формування нових католицьких взаємовідносин у сфері міжлюдських контактів задля взаємоінтеґрації. Потрібні заходи, що створюватимуть сприятливий клімат, природний для поширення відкритості й діалогу, який би охоплював вірних різних поколінь, від дітей по старших.

5 травня 2003 р. ієрархи Києво-Галицької Митрополії УГКЦ написали послання до сусідніх народів – братів у Христі: «Бог у своєму Провидінні вподобав, що ми є сусідами. І як це часто між сусідами буває, так і між нами: ми то об’єднувались і взаємно один одного підтримували, то сварились, іноді аж до ворогування. Сили назовні і всередині, прагнучи здобути односторонні вигоди, штучно плекали, а іноді розпалювали взаємну нехіть та упередження. Цю історію не можна ані змінити, ані переписати, ані заперечити. Зрештою, цього і не варто робити. По-християнськи і по-людськи кажучи, її потрібно поставити перед престолом Божого Милосердя й доручити історикам». Синод побажав розпочати нелегкий процес, що має завершитися внутрішньорелігійним примиренням: «Цей процес вимагає певної програми, яку ми всі разом повинні розробити і здійснити».

І вже 8-9 травня 2003 р. у Любліні в Польщі відбулася І зустріч груп, утворених Синодом Єпископів Києво-Галицької митрополії та Конференцією Єпископів Польщі заради взаємних контактів. Метою її було обговорення форм засвідчення єдності Церков у контексті спадщини минулого та викликів сучасності. Розмови вели владика Софрон Мудрий, єпископ Івано-Франківський та владика Ришард Карпінський, єпископ-помічник Люблінський. Члени груп відправили спільну Євхаристію в Люблінській архікатедрі. Було визнано гостру необхідність вироблення програм та форм співпраці ієрархії, навчальних осередків, єпархій, дієцезій та парафій, а також рухів і товариств – подолання незгод залежить від особистої участі людей та спільнот. Заблищала надія, що подальша постійна співпраця обох груп та розвиток інших ініціатив поглибить атмосферу взаємної довіри й любові.

Понад поділами

2005 р. ієрархи спеціальним листом закликали до того, щоб піднятися понад поділами, що їх спричинили трагічні події ХХ ст. Під час урочистої Літургії на площі Пілсудського у Варшаві голова Конференції Єпископату Польщі архієпископ Юзеф Міхалік сказав: «Хочемо сказати: пробачаємо і просимо пробачення! Не хочемо кликати суддів та бухгалтерів, щоб рахувати і доводити, хто більше винен, хто перший почав, а хто більше витерпів». Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар звернув увагу, що цей заклик – крок до завершення сварки і «будування кращого світу для молодих». Зміст його листа був виголошений 25 червня 2005 р. на Літургії в часі Євхаристійного конгресу у Львові.

Прикладом співпраці і символом діалогу стала каплиця Святих українського народу в Санктуарії Божого Милосердя в Кракові-Лаґєвніках, за якою особисто наглядає Митрополит Перемишльсько-Варшавський Кир Іван Мартиняк. Це знак зустрічі і єднання між традиціями, місце спільної молитви за майбутнє. Пам’ять, обтяжена негативними емоціями, вимагає зусилля взаємного пізнання, зрозуміння, а передовсім спільної молитви – фундаментом єдності і повного сопричастя. Візантійська каплиця в Лаґєвніках – це заклик поглянути на важкі справи та події крізь призму Милосердя, а не осудів, звинувачень чи безконечних торгів за кількість зазнаних кривд.

Дві традиції, єдина спадщина

Як Римо-Католицька Церква, так і УГКЦ відіграли і продовжують відігравати вагому роль в історії. Їхні відносини мали і мають великий вплив на вірних обох обрядів. Завдяки співпраці обидві Церкви вистояли у важкі часи комунізму й відбудували свої структури. Попри всілякі труднощі, суперечки стосовно храмів або оскарження у взаємних кривдах, важливо давати іншим християнам приклад діалогу, порозуміння і вдалої співпраці. Варто вміти дивитися з дистанції на важкий досвід минулого та теперішні труднощі, суперечки та претензії. Католицькі спільноти обох обрядів мають підтримувати своїми діями бажання до примирення та поєднання двох великих традицій – східної та західної. Церкви мали б звертати особливу увагу на основні цінності християнства – любов, примирення та прощення. Треба свідомо боротися з культом власних проблем та переконанням щодо вищості одної традиції над іншою. Потрібне відкриття на іншу духовність.

Потрібно якнайбільше кроків та ініціатив, спрямованих на взаємне зближення наших традицій, адже саме внаслідок однобокого вчення ми обтяжилися негативними стереотипами. Позитивні зміни і співпраця мають охопити якнайширші кола вірних не лише в Україні, а всюди, де вони співіснують разом.

Шлях конструктивної співпраці

Порозуміння – тривалий процес, що вимагає визнання власних помилок. Не можна перебувати у сліпому переконанні, що існують ідеальні церковні громади чи духовенство, які не роблять помилок, або Церкви, які лише таврують зло. Гріх і зло – це дійсність, з якою змагається кожна людина, незалежно від церковної чи обрядової приналежності.

Шляхом до зближення та взаємопідтримки має бути конструктивна співпраця у дусі приязні на церковній, суспільній, культурній площинах. Без зусиль щодо покращення відносин співпраця не матиме динаміки, їй забракне щирості та відкритості.

Труднощі не можуть гальмувати співпраці або спричиняти застій в міжцерковних відносинах. А ефективно й послідовно співпрацювати не вдасться без частих розмов та зустрічей на духовній площині. Вірні потребують позитивних прикладів любові та прощення, потребують свідчення єдності Церкви та її традицій.

Довідка «КВ»

Отець Стефан Батрух – парох греко-католицької парафії у Любліні, архієпархіальний душпастир академічної молоді, голова Фундації духовної культури пограниччя, член секретаріату Капітули польсько-українського примирення, член Комісії українсько-польських культурних зв’язків відділу Польської Академії Наук у Любліні, співпрацівник Люблінського Католицького Університету, ініціатор заходів вшанування пам’яті блаженного свщмч.Омеляна Ковча – в’язня Майданека.