Лк 13,22-30
Є багато людей, які щиро вважають себе християнами, бо були охрещені й кілька разів заходили до церкви поставити свічку. Дехто вважає себе віруючим, але до церкви не ходить; деякі відвідують церкву регулярно, аби… віддати належне традиції. У церкві шукають: самого себе – сфери для самореалізації; спільноти, де можна мати психологічний комфорт; «пастиря» – духовного лідера, на якого можна було б покласти відповідальність за своє життя; "отари", аби пасти її згідно зі своїми ідеологічними принципами. Так, усе це стосується не тільки мирян, а й священиків, багато з яких вибирають шлях служіння зовсім не заради Царства Небесного. Але об’єднує цих людей оманлива свідомість (деколи навіть упевненість), що вони живуть разом з Христом – «їдять і п’ють перед Ним, і на їхніх вулицях Він навчає».
Що означають слова Ісуса «силкуйтеся ввійти тісними ворітьми», або: «тісні ті ворота, і вузька та дорога, що веде до життя» (Мт 7,14)? Так, це метафора. Воротами і дорогою є земне життя, яке має бути для нас шляхом і брамою до життя вічного. Чи насправді наше життя є для нас тісним? Йдеться не про скромні умови помешкань, а про тісноту духовну. Можливо, що ні; життя може бути просторим. Матеріальний світ, який нас оточує, видається безмежним, і ми не відчуваємо в ньому жодної тісноти. Цей світ – досить широке поле для реалізації амбіцій, додаймо – суто земних амбіцій. Але можливо, що світ насправді для нас тісний, і ми задихаємося, оточені його матеріальністю. Цю істину підказує нам спрага душі, яка покликана до вічності – справжнього і нескінченного простору. Тоді розуміємо, що Всесвіт, який здавався нам безмежним, – це тісна клітка; що амбіції, які, як нам здавалося, сягають неба, – насправді маленькі стрибки через калюжі; а всі ті блага, в яких ми покладаємо надію на цьому світі, – тенета, що захопили нас у полон. Тоді разом із Давидом взиваємо: «В тісноті своїй кличу до Господа, і до Бога свого я волаю» (1 Сам 22,7; Пс 18,6), і Господь чує наш голос і виводить нас на просторе місце.
Іреней Погорєльцев ОР
Як на мене, пострадянські люди мусять мати особливі відчуття, читаючи про перших і останніх у черзі. Спадають на думку черги за всім чим завгодно у веселі часи тотального дефіциту. Пам’ятаєте, як з четвертої ранку вишукувалися у чергу за «макулатурними» книжками? Але це були шляхетні черги, які звеличували дух. Набагато гіршими були черги за туалетним папером, що принижували людську гідність, а черги за горілкою наприкінці 1980-х?.. Хвороблива уява малює картинку, як перед воротами св.Петра вишикувалися або з’юрмилися тлуми людей, доводячи своє право на…
Як часто нам здається, що ми маємо право на…, бо… Три крапки тут тому, що формула універсальна і кожен може підставляти свої ікси та ігреки. Останнім часом часто замислююсь, звідкіля така людська самовпевненість? Виходячи з Євангелія, це просто людська природа, а тому застереження, яке дає нам Господь, актуальне сьогодні, як і двадцять п’ять років тому в радянських чергах, як і дві тисячі років тому, коли Ісус проповідував на вулицях Єрусалиму.
Сьогоднішнє читання закликає нас до самозаглиблення і самоаналізу: чи насправді ми такі добрі, як про себе думаємо?.. Варто суворіше до себе ставитися. Знаючи, що Господь милосердний, часто сподіваємося на Його милість і любов до нас, а тому очікуємо на те, на що, напевно, не завжди заслуговуємо.
Напевно, складно адекватно оцінювати себе, свої вчинки, ставлення до Господніх заповідей та їх виконання. Набагато легше кивнути головою на сусіда: «Що там я? От Василь із сусіднього будинку, так от він – так…» Озирнешся довкола – стільки несправедливості, негідних учинків! Невже ці всі люди стануть у чергу перед воротами?…
Сьогодні нам укотре нагадують: негоже забувати про свою колоду в оці, а також не варто пробувати розгадати Боже Провидіння. Все одно наприкінці все станеться тільки так, як Він вирішить, бо Він знає про наші вчинки, думки, недбальства, все те, що ми іноді забуваємо, стоячи навколішках у конфесіоналі. Тож не дивуймося, що наприкінці останні стануть першими, і навпаки.
Лівон Романівський
фінансово.
Щиро дякуємо!
