Найкращі журналісти

Моїми першими і найкращими журналістами, себто постачальниками новин, з якими я зустрілася вперше, були… бабусі. Кожного вечора вони сідали попід тином і починали свою, скажемо так, редколегію. «Головний редактор» визначав тему цього справді живого журналу; члени «редакції» вносили останні плітки, все це добросовісно обговорювалося, за якихось декілька хвилин підбігав «телеграф», повідомляючи про останні новини та політику селища…

Уся отримана інформація затверджувалася «радою», після чого «випусковий редактор» у довгій спідниці (він же менеджер), згідно зі своїм обов’язком схоплювався на ноги та розносив новини по усіх хатах. Не було потрібно знати букви або щось платити за інформацію. За неї платили цікавістю – найбільшим скарбом усіх новинарів.

А от у чоловіків усе було складніше. У мого дідуся під матрацом – знаєте, що було? Великі аркуші паперу, обережно згорнуті навпіл. І були на тому папері мільярди різних маленьких букв. «Який мій дідусь розумний! Аж жах! – захоплено я думала малою. – Напевно його новини цікавіші і такі цінні, що він їх біля себе тримає, як засекречений скарб. Можливо, там байки? Ось виросту, навчуся читати і вкраду з-під матрацу дідусеву байку».

Та коли мене, маленьку людину, почали вчити читати, то я, сидячи за великим кухонним столом, з гіркими сльозами, ностальгічно згадувала давні часи. Як добре було просто сидіти у бабусі на колінах і слухати «живий журнал», а не вчити ці (тільки 32, як виявилося), букви. Мало-помалу все ж таки я їх вивчила і таким чином уперше в житті усвідомила, що мій кіт ніколи б не вивчився читати, а це значить, що я людина! Розумна людина! Звісно, що одного ранку я залізла під дідусів матрац, намагаючись прочитати його секретну байку. Але скажу вам відверто – казка була нецікава: хоча палаци там були, але в них панували не королі казкові, а якісь секретарі партії, які постійно говорили про п’ятирічки. Вони говорили про загрозу якогось іншого царства та погрожували «холодною» війною. «Що ж це за холодна війна? – з жахом думала я. – Може, цар цього царства – Дід Мороз? Непогано було б, якби він запанував, ціле життя ходив би з мішком по хатах та роздавав подарунки. От добре було би!»
У школі ж, як нам відомо, був свій стиль виховання журналістів. Кожен мав завести зошит, до якого старанно підклеювалися вирізані статті з новими постановами та політикою партії. Усі ці незрозумілі для дитячого сприйняття новини зачитувалися на політінформаціях – і тут-таки легко забувалися.
Зате коли я стала дорослою, разом із періодом «перебудови» та демократії розпочалася нова епоха журналістики! Чомусь плодами сімдесяти років радянської політики стали не “світле” майбутнє, а журнали «Спід-Інфо» та «Кримінальна хроніка». Весь люд, здавалося, зголоднів за сексом, якого в радянські часи «не було», та за кривавими повідомленнями про насильство і море людської крові… Єдине, що залишилося постійним із тих часів, були звинувачення та підозрілість у людських думках. Але після декількох років такого накопичування знань я зауважила, що така преса викликає агресію та страх перед світом і ближніми, робить з мене чуттєву тупу тварину, яка потребує термінового задоволення своїх пристрастей. Тоді в мені постало питання: «Чи я людина?» Я ж бо вважала себе нею в дитинстві. Чи я людиною стала, навчившись читати? Схоже, що настав час пророцтва «Холодної війни», скерованої на знищення людини як homo sapiens.

Тієї миті, коли з’явилися сумніви, мені насправді пощастило. Ви чекаєте, що я пропіарю, наприклад, «Католицький Вісник»? Ні. Я «пропіарю» маленький аркушик паперу, який лежав самотньо на лавці в електричці. На цій сторінці було тільки й написано, що: «Спочатку було Слово. І Слово було Бог». Власне такою скромною була моя зустріч із релігійною пресою, що перемінила моє життя…

Болеслава Сніжна, Католицький Вісник