Борис Ґудзяк: Наступному главі Церкви буде складно, якщо ми надіятимемося лише на нього
Хто стане наступником Любомира Гузара, найближчим часом вирішить Синод єпископів. Про це та багато іншого «День» говорить із ректором Українського католицького університету Борисом Ґудзяком.
— Отче Борисе, Блаженіший Любомир вирішив піти з посади глави УГКЦ. Вірних цієї Церкви та й, зрештою, просто українців цікавить, якою вона буде, коли нею не керуватиме Любомир Гузар?
— Про це годі зараз говорити. Про це треба питати пророків, а я історик (сміється. — Авт.). Вважаю, перш за все важливо не боятися. Це — одна із Христових заповідей, слова, які Господь промовляв після свого воскресіння: «Не бійтеся! Мир вам!». Це — слова, якими починав свій понтифікат Іван Павло ІІ, беатифікацію якого ми чекаємо першого травня.
Якщо ми мирно витискатимемо страх, не зосереджуватимемося над загрозами, а дивитимемося на дар життя — щастя духовного покликання і на вигоди, які кожен з нас має, то плоди праці блаженнішого Любомира лише розвиватимуться.
— Що для України принесли десять років патріаршества Блаженнішого Любомира?
— У час аномалій, тектонічних зміщень нашого політичного, економічного та соціального ландшафту кардинал Любомир приносив глибоку стабільність, яка не забезпечувалася ні силою, ні якимось репресивним законодавством, та стабільність випромінює із злагодженої душі, в якій більш-менш усе на своєму місці. Блаженніший як aрхієрей був завжди архинормальним. А якщо подумати спокійно, то ми всі прагнемо нормальності. Щоб наші стосунки були нормальними, а не напруженими. Щоб у наших відносинах була краса, шляхетність, легкість і гумор, аби цінності наші були впорядковані, пріоритети були здорові.
Патріарх не був автором багатотомних видань, спритним адміністратором чи фінансистом, який забезпечував би, передовсім, матеріальний стан Церкви. Він був розумним, второпливим і проникливим душпастирем. І паства, яку передає своїм послідовникам, є злагоджена, вона позначена гарною атмосферою в чернечих спільнотах, які за останні десять років між собою в особливий спосіб знайшли спільну мову.
Цією паствою керує Синод єпископів, котрі теж мають між собою добрі, дружні, конструктивні стосунки. У нашому житті, коли нема конфлікту та війни, коли не летять кулі та гострі слова, це дуже багато значить. Ми вважаємо, що це нормально, але ця «нормальність» для багатьох є в реальному досвіді чимось особливим. І саме цю особливість у нормальності запропонував народові Любомир Гузар.
Таким главою церкви могла б пишатися будь-яка церква будь-якого народу.
— Чи наступнику Блаженнішого Папа Римський також має присвоїти звання кардинала?
— Це не є обов’язковим. Кардинальська гідність не є нерозривно пов’язана з керівництвом УГКЦ. Любомир Гузар, його попередник Мирослав Любачівський і Йосип Сліпий були кардиналами, а, наприклад, митрополит Андрей Шептицький не був.
— Любомир Гузар відстоював і відстоює ідею єдиної помісної церкви в Україні. Проте таке в найближчому майбутньому здається зовсім нереальним. А може, усе нехай би залишалося так, як є, оскільки все це не зустрічає достатнього порозуміння поміж інших конфесій?
— Християнство і духовне життя в цілому ніколи не може залишатися на одному місці. Бо наступить параліч, духовна смерть. Ми маємо чітку й недвозначну Христову заповідь, що його послідовники покликані бути єдиним цілим перед ним. В останньому своєму зверненні до учнів-апостолів, яке записане в кількох розділах в Євангелії від Івана, Ісус останніми своїми силами закликає послідовників до єдності. Якщо відхиляємо цей заклик, то не розуміємо основи основ проповіді Спасителя.
Бачите, єдність між людьми — це передумова нашої єдності з Богом. Той же апостол Іван у своєму посланні каже: «Той, хто любить Бога, а не любить людей, є неправдомовець».
Ми не можемо задовольнятися порочними міжконфесійними відносинами, якщо дійсно живемо автентичним духовним життям. Але яким способом і якими заходами іти до мети поєднання християн і всіх людей — не так просто визначити. Гадаю, таке завдання непідсильне людям, воно нездійсненне без Божої благодаті й нашої відкритості до Господнього підходу в цьому питанні.
— Чи можете вже визначити, з якими проблемами зіткнеться новий патріарх, зважаючи на сьогоднішню владу, яка зовсім не прихильна до будь-якої конфесії, крім Московського патріархату?
— Гадаю, один з найбільший викликів для церкви, її провідників — пошук мови для постмодерного секуляризованого суспільства (суспільства, яке певною мірою відійшло від релігії. — Ред.), в якому традиційні вартості, наприклад вартість сім’ї, далеко не очевидні великому відсоткові населення.
Світ за останні п’ятдесят років змінився більше, ніж за попередні п’ятсот, і темпи змін в різних сферах випереджають іноді спроможність адаптуватися. Це в жодному разі не фаталістична оцінка ситуації і не вислів розпачу. Навпаки. Як на мене, наше розуміння християнського ідеалу через гоніння і свідчення мучеників водночас очистилося і отримало новий приклад.
Мені здається, що майбутнє УГКЦ близько пов’язане з її недавнім минулим, з досвідом сповідників віри й мучеників, які зуміли, будучи фактично безсилими, побороти радянську систему. Радянська система кане в забуття, а їхнє свідчення піднімається на п’єдестал. Чому? Тому що воно правдиве, життєдайне. Уміти черпати з цього джерела та знаходити той кухоль, який українець ХХІ століття візьме в свої руки і зуміє випити до дна, — це є один великий виклик.
Другий виклик, над яким інтенсивно працював блаженніший Любомир і до якого покликаний кожен архієрей, особливо верховний архієрей Папа Римський, — це зберігання єдності. Єдності єпархій в Україні, екзархатів і душпастриських станиць, які є в десятках країн на п’яти континентах. Але досвід показує, що Господь є близьким до тих, хто не відвертається від викликів історії. І ми можемо бути певними, що так і буде в майбутньому.
Третій — це традиційна турбота глав УГКЦ від часів митрополита Андрея Шептицького, а саме єдність церков. Цьому питанню віддавав свої сили і патріарх Любомир.
— Тобто сьогоднішня влада і її дії вас абсолютно не лякають?
— Наша церква пережила Сталіна. А зараз нема сталінізму, і ми не повинні перебільшувати й панікувати, лякати одне одного. У жодному разі я не закликаю до байдужості чи пасивності. Навпаки — треба пильнувати, треба відважно виступати й говорити, працювати. Треба, щоб кожна людина брала на себе відповідальність.
Наступному главі церкві буде важко, якщо ми очікуватимемо, що він працюватиме за нас. І навпаки — якщо кожен з нас доросте до свого покликання, своєї особистої відповідальності, ми побачимо, що таким чином породимо великого патріарха правдивої, автентичної, зрілої церкви.
Оксана Климончук, День
Фото Костянтина Гришина
фінансово.
Щиро дякуємо!
