Мій шлях до Бога

Хрестили мене у греко-католицькій церкві с.Милошовичі, Пустомитівського району, Львівської області. Цим я маю завдячувати своєму,вже покійному дідусеві Миколі,який наполягав на цьому. Адже,коли мене вперше батьки привезли на Львівщину до дідуся і бабусі, мені вже було півроку.

Виховувалася я в християнському дусі і,незважаючи на те, що у рідній Білій Церкві тоді ще не було греко-католицького храму,ми з мамою щонеділі приходили до Преображенського собору УПЦ. Мама контролювала моє молитовне життя:навчала молитов,слідкувала за їх відмовлянням вранці і увечері.

Щоразу приїжджаючи на Львівщину,я мала змогу ходити до греко-католицької церкви,де моя бабуся продякувала тридцять років.

Взагалі моя бабця Оля зробила свій окремий вагомий внесок у моє пізнання Бога. Вона мені подарувала першу дитячу Біблію,щодня розповідала про те,який добрий є Бог. Наголошувала на тому,що Він мене так любить,що післав на землю Свого Сина Ісуса Христа,котрий помер в тяжких муках на хресті,щоб відкупити нас за наші гріхи. Та найбільший відбиток в моїй пам’яті залишився від її щоденних невтомних молитов,котрими вона не обмежувалася не лише вранці і ввечері. Впродовж дня я спостерігала за тим,як вона молиться на вервиці по кілька разів,починаючи свої молитви такими словами: «Бозюню мій,Ти такий добрий,вислухай мене…».Одного разу,пробудившись вночі,я почула тихий шепіт у сусідній кімнаті. Прислухаючись,я зрозуміла,що моя бабуся молиться. Вранці,я запитала у неї,чому вона вночі молилася,на що вона щиро і наївно відповіла: «Люди всі сплять,тому Бог є вільний вночі і зможе мене вислухати».Така віддана,сильна,правдива віра моєї бабці закарбувалася в моїй пам’яті на все життя.

Коли у Білій Церкві була заснована парафія УГКЦ Різдва Христового,я ходила не лише на недільні та святкові служби,але й відвідувала родину нашого пароха, розмовляла та дискутувала з ними на різні духовні теми. Згодом отець пропонував мені відвідувати різні з’їзди молоді УГКЦ та прощі до святих місць,де я спілкувалася з побожними молодими людьми та духовними особами,що сприяло ще більшій моїй любові до Бога.

Перебуваючи у Свято-Успенській Унівській Лаврі,недалеко від Львова,я проникла в монаше життя та,відчуваючи Божу благодать та величність цього святого місця,віднайшла душевний спокій,змогла ближче наблизитись до Бога.

Визначним моментом мого духовного життя стало навчання у дяко-регентській школі при Українському Католицькому Університеті. Де я вивчала не лише літургійний спів,а й основи богослов’я.

Тепер я сама могла провадити церковним співом,і приходила на Літургію вже не як парафіянка,а як дяк. Несучи велику відповідальність за спів у церкві,я повинна сприяти спільному співу людей,а значить-спільній молитві. Таким чином я можу робити власний внесок у церковне життя.

Участь у пішій прощі молоді до Зарваниці допомогла мені зрозуміти ким є для мене Бог, з’ясувати своє покликання:провадити своє життя згідно Божих уставів,прославляти Його співом,допомагати іншим людям,котрі перебувають в темряві сучасного світу,полюбити і пізнати Його.

Мій шлях до Бога був легкий і природній. Та таким людям,як я,важко миритися з усіма реаліями сучасного світу,такі люди важко сприймаються у суспільстві. Незважаючи на це,я є щаслива,бо у всьому,що я бачу навколо себе,я бачу Божу ласку і любов.

Руслана Ткаченко,

Студентка Магістерської Програми Екуменічних Наук

Українського Католицького Університету з релігійної журналістики