Роздуми до Слова Божого на п’ятницю ІІ Великоднього тижня
А Ісус, знаючи, що вони мають намір прийти і схопити Його, щоб зробити царем, віддалився знову сам на гору (Йн 6, 15)
Господь розмножує хліби оскільки люди, які слідують за Ним, слухаючи Його, вже декілька днів не мали можливості поїсти, щоб зміцнити свої фізичні сили. Чудо розмноження хлібів впроваджує віруючу людину в таємницю Євхаристії.
Люди йдуть за Ісусом, бо слово, яке Він проповідує, вражає слухачів (пор. Лк 4, 32, Мт 7, 28-29, Мк 1, 22). Не було, отже, нічого дивного в тому, що натовпи слідували за Ним, не звертаючи уваги на те, що не мали навіть що їсти. Ісус і сам помічає, що ці люди не мають їжі та не зможуть самі її роздобути, і сам дбає про свій народ, розмножуючи хліби.
Цей вияв турботи Ісуса про свій народ безустанно продовжується в Його Церкві, зокрема у Святій Месі: Ісус навчає нас у своєму слові, кличе наш дух прямувати за Ним дорогою віри, а потім підкріплює нас своїм Тілом — Хлібом Небесним, Євхаристією, — щоб ми витривали в Його любові…
Проте деякі люди сприймають чудо розмноження хліба не так, як цього хотів би сам Христос: бажають обрати Його своїм царем (див. Йн 6, 15). Це прагнення походить з егоїстичних і прагматичних міркувань: маючи такого царя, ми не будемо змушені ні про що турбуватися: усього, що нам потрібно, буде вдосталь.
Ісус, довідавшись про намір обрати Його царем, втікає. Він втікає з тієї ж самої причини, з якої ще на початку свого служіння рішуче відкинув спокусу диявола перемінити каміння на хліб: «Не самим лише хлібом житиме людина» (Лк 4, 4). Причина не в тому, що Ісус не хоче турбуватися про свій народ, а в тому, що Ісус уникає всілякої маніпуляції свободою людини. Господь знає слабкість людини. Він знає, що вона здатна продати свою гідність за миску юшки з сочевиці (пор. Буття 25, 34. Євр 12, 16). Втікає, отже, бо як найцінніший скарб береже свободу вибору людини: адже свобода є тим, що стисло пов’язано з гідністю і призначенням людини: «людина одна покликана, через пізнання і любов, брати участь у житті Божому. Вона створена з цією метою, і саме в цьому – головна підстава її гідності…» (ККЦ 356).