Не журіться, а довіряйте все Богу

Роздуми над Словом Божим на суботу ХІ звичайного тижня, рік І

Роздуми над Першим Читанням

 Знаю чоловіка в Христі, який чотирнадцять років тому, — не знаю, чи в тілі, не знаю, чи без тіла, Бог знає, — був підхоплений аж до третього неба (2 Кор 12, 2).

Св. Апостол Павло говорить про надзвичайні дари, які йому дав Господь — дар містичних видінь. Однак св. Апостол Павло обрав таку форму розповіді про ці об’явлення, щоб уникнути певної небезпеки — небезпеки хвалитися цим. Тому говорить про це так, начебто це було зовсім не з ним.

Існує категорія християн які так чи інакше сподіваються якихось об’явлень, люблять про них говорити та й напевно десь в глибині серця прагнуть подібних Божих одкровень. Зрозуміло, що ці прагнення пов’язані з релігійним почуттям і навіть є люди, які мені, як священнику, розповідають про свої видіння. Звісно, що не всі видіння правдиві, але це не усуває можливість того, що Господь може допустити об’явлення певним людям, як, наприклад, було з об’явленнями Пресвятої Діви Марії у Фатімі чи в Лурді, Ла Салетт або у Гваделупі. Найважливіше знати, що ці об’явлення нічого не додають до Божого Одкровення, яке закінчилось зі смертю останнього з Апостолів святого Йоана. Вони називаються приватними та лише пригадують якісь істини віри, про які віруючі забувають. Як, наприклад, об’явлення Ісуса Милосердного св. Фаустині Ковальській мало пригадати дуже важливу істину віри про Боже Милосердя.

Можна сказати, що св. Апостол Павло був одним з перших християнських містиків, котрий мав приватні об’явлення. Однак як він, так і інші візіонери не користуються з цих об’явлень, щоб довести свою вищість над іншими віруючими. Навпаки — вони намагаються всіляко уникати того, щоб їх хвалили за це.

Тим, хто бажає об’явлень, варто пам’ятати слова св. Терези Великої, жінки-містика: «Добро і зло не існують в самому видінні, але в особі, яка його бачить, і в тому, чи особа користається з нього зі смиренням; адже якщо є смирення, то жодне зло не може бути заподіяним навіть дияволом. Якщо ж немає смирення, то навіть якщо видіння походило б від Бога, не буде з нього жодної користі. Бо якщо подія, яка повинна упокорити монахиню, коли зауважить, що вона його не варта, впровадить її в гординю. Вона стане як павук, який все, що з’їдає, перемінює в отруту, або як бджола, яка все перемінює в мед» (св. Тереза з Авіля, Collected Works, том ІІІ, с. 140).

Роздуми над Євангелієм

Хто ж із вас, турбуючись, може додати до свого росту хоч один лікоть? (Мт 6, 27).

Серед віруючих я зустрічав людей, котрі говорять, що треба щось робити, наголошуючи саме на цьому слові «щось». Це слово «щось» зраджує те, що ця людина або до кінця не розуміє сенсу своєї дії, або піддалась спокусі журби. Такі люди бояться зупинитися і часто звинувачують інших, що вони спокійно вирішують справи у лінивстві та інертності. В їхньому житті повинно завжди «щось» відбуватися, вони бояться тиші й миру, бо не мають миру самі в собі, ще не поєднались із собою.

Христос не закликає нас до бездіяльності: все, що стосується наших обов’язків праці чи покликання ми повинні виконувати старанно і ретельно. Саме такій старанності та ретельності перешкоджають журба та паніка. Людина в такому стані не може нормально зосередитися, а відтак не може нормально розв’язати проблему.

Надмірна турбота і журба про майбутнє також є перешкодою до осягнення святості. Натомість осягнення внутрішнього миру завжди супроводжує праведність, яка подобається Богові: «Бо хто хоче життя любити й бачити дні добрі, хай береже язик від лихого, уста від слів лукавих. Хай ухиляється від зла і добро чинить, шукає миру, змагається за нього. Бо очі Господні на праведних, і Його вуха звернені до їхньої молитви» (1 Петр 3, 10-12, пор. Пс 34, 15) Також св. Петро радить: «Усяку журбу вашу покладіть на Нього (на Господа), бо Він піклується про вас» (1 Петр 5, 7).

«Наша душа, коли бентежиться своїми власними силами, ваблена то направо, а то раптом наліво, не може віддатися Духу Божу. Вона знайшла б свою силу, багатство і всю свою досконалість в Дусі Господа нашого, якби тільки побажала віддатися Його водійству. Але оскільки вона Його покидає і хоче діяти сама в собі й сама по собі, вона знаходить лише тривогу, злидні та найглибшу нездатність на що б то не було …» (Франсуа-Марі-Жакоб Ліберман, (1802-1852), навернений єврей, засновник Отців Святого Духа [цитата наведена за книгою Жака Філіпа «Шукай Миру»]).