Роздуми до Слова Божого на свято св. апостола Якова
Історія, про яку розповідає сьогоднішнє Євангеліє відбулась саме перед подіями Страсного Тижня.
Ісус вже жив передчуттям того, що мало відбутися в Єрусалимі. Учні також чогось очікували; очікували, напевно того, що Ісус проголосить своє Царство ввійшовши до Єрусалиму, однак уявляли вони собі це Царство зовсім по-земному. Саме тому мати братів Якова і Йоана, просить Ісуса Христа про своїх синів, щоб вони були міністрами в Царстві Месії.
Цікаво, що Ісус не відмовляє їй, і не починає пояснювати їй, що йдеться про Царство Небесне, а відразу ставить їм питання: «Чи вони спроможні пити чашу свого Господа?», маючи на увазі саме те, що відбудеться за декілька днів в Єрусалимі: зрада, ув’язнення, зневага, бичування, страждання, відкинення своїм народом, хресна дорога, розп’яття і ганебна смерть. Не зовсім напевно розуміючи, про говорить Вчитель, сини Заведеєві відповідають миттєво: «Спроможні». Господь приймає їх відданість, але стверджує: «Чашу мою питимете, але сісти праворуч мене чи ліворуч, — не моє це давати, лише — кому мій Отець приготував» (Мт 20, 23). І відразу ж пояснює різницю поміж нашим сприйняттям влади і устроєм Царства Божого в небі: «Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі гнітять їх. Не так має бути між вами. Але як хтось хотів би у вас бути великий, нехай буде вам слуга. І хто б хотів у вас бути перший, нехай стане вам за раба. Так само Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але — послужити й дати життя своє на викуп за багатьох» (Мт 20, 25-28).
Різниця радикальна: на землі влада завжди є певною мірою насиллям, і зрозуміло, що служать тим, хто має вищу владу. Царство ж Ісуса має зовсім іншу ієрархію: Цар цього царства прийшов, щоб служити своїм підданим. Спочатку така постава, здається, більше сприймається як слабкість: маєш владу — маєш силу, не маєш влади (сили), то маєш служити. Проте Богу, на відміну від нас, нічого не треба доказувати: Він і так є всемогутнім, тобто лише Він об’єктивно і має владу. Це ми, люди, одягаємо на себе маску сміливості і сили, бо… боїмося, відчуваємо загрозу, боїмося бути слабкими, визнати свою слабкість перед іншими, бо світ не любить слабких, маємо вибороти собі своє місце під сонцем. Але дорога сили є обманом, дорогою до міражу, бо насправді, жодна людина, яка думає про себе, що вона сильна, не є такою, а тішиться владою лише тимчасово: найдовше це до смерті…
Маючи владу людина може піддатися ілюзії своєї захищеності, можливо навіть і могутності, але це лише ілюзія (пор. Йн 19, 11). Ісус своїм служінням «існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги» (Флп 2, 7), наче говорить нам: «Не бійся визнати свою слабкість, не бійся прийняти себе таким, яким ти є: ти маєш слабкість, але ти маєш і гідність людини, а гідність втрачаємо ми тоді, коли позбуваємось правди, а сила Божа проявляється в нашому безсиллі» (пор. Кор 12, 9).
Служіння є вмиранням для себе, аби жила друга людина. Образом служіння може служити материнство (батьківство): мати недосипає заради своєї дитини, батько присвячує всі свої таланти і здібності для того щоб прогодувати і вивчити свою дитину… Ісус Христос є Першим слугою, бо Його служіння проявилось в найбільшій мірі — Він віддав своє життя за спасіння кожного з нас (пор. Йн 15, 13). Жодна людина сама з себе до такої посвяти неспроможна, бо для того щоб віддати своє життя за іншу людину, треба її полюбити так сильно як полюбив нас Христос. Велич людини, отже не в силі, а в величі її любові, служіння, а цю любов черпаємо від Ісуса Христа.
фінансово.
Щиро дякуємо!
