Євангельська перікопа про оздоровлення глухонімого розпочинається таким собі географічним повідомлення про Ісусову подорож: «І знову, покинувши країну Тирську, прийшов через Сидон над море Галілейське у межі околиць Десятимістя» (Мк. 7, 31). Таке повідомлення євангелиста Марка виглядає дуже дивним. Ісус не повертається до країни Ізраїлевих синів, а заглиблюється у поганську територію, обходячи північне узбережжя Галілейського моря та повертаючись у Галілею зі Сходу. Щоправда, Він не залишає меж Землі Обіцяної Богом синам Ізраїлевим, але проходить через терени, які у цей час заселяли погани.
Його проходження поганськими краями неначе наперед звіщає, що світло Євангелія не має залишитися лише власністю Ізраїлю, воно має засяяти також і поганським народам. Уже наперед Ісус сповіщає, що усі люди покликані до спільності з Ним у Небесному Царстві. Вже заздалегідь Ісус говорить про універсальну місію Католицької Церкви, яку Він послав до всіх народів.
Ми ж, українські християни, часто уподібнюємося до ізраїльтян Ісусового часу, схиляючись до закритості у рамках власного етнокультурного та національного простору. Найбільше до чого ми часто прагнемо – сповіщати Євангеліє своїм ближнім, ну, максимально – на Сході України. Якщо і є герої віри серед нас, готові сповіщати Євангеліє українцям, розсіяним у східній діаспорі – то це окремі приклади й максимальне досягнення нашого місійного духу. Сповіщати Євангеліє московитським атеїстам чи далеким поганам – ну, це не для нас. Ми навіть не задумуємося над такою можливістю. І це не є хворобою виключно українських греко-католиків – це хвороба усіх українських християн. І на тлі цієї закритості поривання декого з українців сповіщати Євангелію «безбожному», але ситому Заходу виглядають направду смішним і мало прихованим бажанням жити у ліпшій економічній ситуації.
Більшість католицьких місій у світі, які активно звіщають Євангеліє поганським народам, потребують не лише наших молитов, але й наших матеріальних ресурсів, нашої заангажованості й присутності на теренах. Але ми про це навіть не роздумуємо. Нам навіть до голови не приходить, що можна брати хоч якусь участь у місії Церкви серед поган. Християни Заходу, обмежуючи себе в часі Великого Посту, часто зекономлені на цьому гроші жертвують на різні діла милосердя, але також і на католицькі місії у світі. Чому б і нам не задуматись принаймні над такою участю у місії церкви серед поган, можливо, це могло би бути одним з середників пробудження емісійного духу серед нас?
А що Церква добре розуміла і розуміє місійний натяк цього тексту свідчить і те, що випадок з глухонімим і Візантія, і Рим ввели до обрядів хрещення.
У візантійській хрестильній традиції перед уділенням властиво самого Таїнства хрещення священик, помазуючи серед іншого і вуха оглашенного, каже: «На слухання віри і прийняття божественного Євангелія – нехай буде відкритий слух його (її)». Римська традиція тут є виразнішою. Уже охрещеному священик доторкаючись уст і вух, говорить: «Господь Ісус, який дав глухим слух, а німим мову, нехай уділить тобі, щоб ти міг (могла) приймати Його слово своїми вухами і визнавати віру на хвалу і славу Бога Отця. Амінь». Що більше, цей коротенький обряд у римських Ритуалах носить назву «Ефата».
Отже, якщо візантійська традиція лише натякає, то римська виразно вказує на євангелізаційний смисл цього оздоровлення, про яке говорить нам цього разу недільне Євангеліє.
Також саме оздоровлення глухонімого не відбувається привселюдно. Ісус відводить його в бік і там оздоровлює. Ісус уникає театральності й спектакулярності. Оздоровлення є таїнством, участь у якому не беруть маси. Маси лише бачать його плоди. До того ж, Ісус забороняє людям говорити про це. Він вочевидь прагне уникнути пустої сенсації, Його не цікавить екзальтована хвала мас. Тому перед тим, як прийняти когось за автентичного божого чудотворця, варто поглянути – чи прагне він відомості, популярності, слави. Не варто бігати за сенсаціями – там нема Бога.
Те, що робить Ісус – дає глухому слух, а німому мову – є ніщо інше, як здійснення пророцтв Ісаї, що сповіщає прихід месіанських часів: «Тоді прозрять у сліпих очі, й у глухих вуха відтуляться. Тоді кульгавий, мов олень, підскочить; язик німого піснею озветься, бо в пустині ринуть води і в степу потоки» (Іс. 35, 5–6), та: «Того дня глухі почують слова книги, очі сліпих прозріють із темряви та пітьми. І бідні дедалі більше у Господі веселитимуться, і вбогі між людьми радітимуть Святим Ізраїля» (Іс. 29, 18–19). Що більше, Сам Ісус ці знаки проголошує знаками приходу Месії: «Почувши у в’язниці про діла Христові, Іван послав його спитати через своїх учнів: “Ти той, що має прийти, чи іншого маємо чекати?” У відповідь на це Ісус сказав їм: “Ідіть і сповістіть Івана про те, що чуєте й бачите: Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина. Щасливий, хто через Мене не спотикнеться”» (Мт. 11, 2–6).
Саме ці знаки приходу месіанських часів є і знаками присутності Царства Божого у Церкві. Сліпі бачать і криві ходять; прокажені очищуються і глухі чують; мертві воскресають і вбогим проповідується Добра Новина! Скільки ж чудесних знаків чинили і чинять святі Церкви, потверджуючи істинність її послання! І то не лише за свого туземного життя, але й після свого переходу у блаженну вічність!
Не раз і не два ставалися і стаються чудесні оздоровлення при уділенні Святих Таїнств?! Не один раз сталися чудесні знаки під час молитви священика чи мирянина?! Таких випадків є безліч!
Однак є і ті, що Ім’ям Ісусовим чинять чуда, але до Церкви не належать, а поширюють про Неї різні плюгаві вигадки і неправди. Але про таких вже сам Христос сказав, що місце їхнє у вогні невгасимому (див. Мт. 7, 21–23). Бо коли й вершать чудесні знаки, а перебувають у беззаконні, то не звіщають правдиво Добру Новину – автентичне Євангеліє, берегти яке Христос доручив Церкві, Яку Він заснував на св. апостолі Петрі (див. Мт. 16, 17–19).
Ми, католики, маємо унікальний привілей – належати до Церкви, що Її заснував сам Ісус Христос, належати до Церкви, Яка єдина з поміж християнських конфесій має усю повноту середників для осягнення спасіння. Чи вміємо ми це цінувати? Чому ж шукаємо розв’язання своїх проблем десь поза Христом і Його Церквою? Чому легковажимо своєю приналежністю до вибраного народу Божого?
Мусимо зробити щирий іспит власного сумління. Поглянути у своє серце, переоцінити своє життя. Мусимо у цих нелегких часах для нашого народу знайти у собі вірність Христу і Його Церкві, щоб з Божою допомогою стати на твердий фундамент автентичної Євангельської істини і так могти допомогти іншим та віднайти потрібний місійний жар. Лише через автентичне християнство ми отримаємо можливість реально допомогти собі й своєму народові та стати світлом для тих, що Христа ще не знають або Його не прийняли!
о.Орест-Дмитро Вільчинський, Католицький Оглядач
фінансово.
Щиро дякуємо!
