Сучасна українська еміграція специфічна – вона «жіноча»

Міжнародна науково-практична конференція «Транснаціональні сім’ї як наслідок української трудової еміграції: проблеми та шляхи їх розв’язання» завершила свою роботу 22 березня у Львові. За три роки проведення подібних заходів, відзначає виконавчий секретар Пасторально-місійного відділу УГКЦ, «вдалося створити щось таке крихітне, що навіть непомітне», повідомляє Іванна Рижан з посиланням на palomnyk.at.ua.

У конференції взяло участь понад 100 осіб, зокрема 20 – з-за кордону. Серед організаторів заходу – Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою (МІОК), Всеукраїнський благодійний фонд «Запорука», Soleterre – Strategie di Pace ONLUS. Явище транснаціональних сімей розглядали представники громадських та церковних структур. Однак із представників держави Україна на запрошення відгукнувся тільки депутат Львівської обласної ради Петро-Василь Камінський, який представляв Комісію з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму. Отож і постало питання, відверто сформульоване о.Василем Поточняком: зустрічі, конференції, круглі столи – потрібні, бо принаймні на них є змога обговорити проблеми; але якщо «віз і нині там», то який сенс таких заходів – просто поговорити і поскаржитися владі? Його пропозиція – зосередити зусилля на одній-двох великих ініціативах і поступово вносити пропозиції в тих ділянках. «Запитуймо, чому, наприклад, за три місяці не зроблено нічого, або мало зроблено в тій чи іншій ділянці, бо коли говоримо загально – воно не дуже йде», – зауважив секретар ПМВ.

Він представив діяльність відділу, очолюваного ним із 2008 року, роботу з мігрантами та їх родинами, іммігрантами та біженцями, морське капеланство, співпрацю із семінаріями та монастирями, Карітасом, УКУ тощо. Наголосив, що сучасна українська еміграція специфічна – вона «жіноча» (78-86% емігрантів в італійських місцевостях це жінки), і що державі не варто втрачати такий потенціал, вважаючи, що то все люди, які приймуть чужоземне громадянство. До того ж, емігрант набагато сильніше відчуває обмеженість сучасного урбанізованого життя трикутником «квартира – робота – магазини», і нерідко стається так, що, не знайшовши спокою в міжнаціональній сім’ї, емігрант її полишає. Альтернативою, на його думку, є УГКЦ за кордоном: підтримати людину в її спробах розширити життєві горизонти, а також вплинути на близьких у сім’ї: «Багато іноземців, які через свою дружину, чоловіка прийшли у храм, почуваються прийнятими, спілкуються з душпастирями, приступають до святих таїнств, практикують Ісусову молитву». Зрештою, не йдеться виключно про релігійний вимір: «Пригадую, як четверо італійців вивчали пісню «Рідна мати моя», щоб виступити на святі перед своїми дружинами – українською публікою». Це все, з одного боку, підтримує людину, що важливо завжди, а особливо на чужині. З іншого ж боку, міжнаціональні подружжя – члени УГКЦ за кордоном «часто беруть участь у прощах, пізнавальних поїздках, що дуже люблять, вивчають українську мову, відшуковують в Інтернеті актуальні новини, пов’язані з Україною, пишуть наукові праці, займаються громадськими та благодійними справами». Тобто – вони є своєрідними «послами України». Участь міжнаціональних сімей у церковній родині розширює горизонти Божого світу та відкриває кордони планети, яка називається Земля, – так о.Василь завершив свою доповідь.

На згаданій конференції УГКЦ також представляли Григорій Селещук, голова Комісії у справах мігрантів УГКЦ, та о.Богдан Тимчишин, голова Комісії УГКЦ у справах родини. Вони виступили зі своїми доповідями. Григорій Селещук запропонував новий термін: полілокальна родина, розповів про її моделі та проблеми виховання дітей у таких сім’ях. Отець Богдан констатував, що «ми стаємо свідками того, як родини втрачають сенс свого життя, гублять своє щастя». Наслідком цього назвав злочинність молоді, втечу в Інтернет, тоді як щастя можна знайти лише у Бога.