У нас з чоловіком свій невеличкий бізнес. Багато років спілкуюся з людьми, тому що моїм обов’язком є так зване налагодження контактів з клієнтами. Приймаю замовлення, уточнюю деталі. В основному люди, з якими мені кожного дня доводиться спілкуватись, це менеджери, які приймають рішення, наймані працівники, і дуже рідко мені випадає нагода мати розмову безпосередньо з власником бізнесу. Але результати таких бесід з «хазяями» мене завжди вражають … і у більшості випадків своїм негативом.
Сьогодні був саме такий випадок. Подзвонив мені власник одного нового ресторану, людина, яку я ніколи в житті не бачила, і сьогодні взагалі вперше чула по телефону. Звичайно, не буду перераховувати весь перелік тих «выражений по понятиям», які я майже хвилин десять вислуховувала, марно пробуючи вставити хоча б слово пояснення. Наприкінці розмови, коли я нарешті спромоглась вимовити, що у нас є угоди і згідно угоди він повинен…, на що я почула цілком чітке але нелогічне пояснення: «Я никому ничего не должен. Я хочу свои деньги назад». Подальша розмова вже не мала ніякого сенсу, я поклала слухавку. Через півгодини моя повторна спроба знов хоч щось пояснити знов обернулась невдачею.
Мушу чесно визнати, що я рідко потрапляю в такі ситуації, але коли уже нічого не можу зробити, «уся в риданнях» телефоную людині, яка має непогані зв’язки в нашому місті, і прошу про допомогу. Ще через півгодини потому мені телефонує секретар власника і таким нудотно солодким голосом повідомляє, що уже зі всім розібрались і ніяких проблем немає. Я повільно видихаю і раптом згадується ото влучне гузарівське , коли його спитали , що він думає про олігархів, він відповів, що у нас в країні олігархів немає, а є лише скоробагатьки. І ці «скоробагатьки» відносяться з презирством до тих, хто бідніший за них, бо вважають їх просто невдахами. Протягом кількох годин я для того власника ресторану з якоїсь «дрібної комахи» раптом стала значимою людиною не через свої ділові якості, не через гарну репутацію нашої невеличкої фірми, а просто через телефонний дзвінок. І раптом таке гостре почуття безвиході нахлинуло на мене, що аж важко дихати. І мені стало якось безнадійно сумно, тому що мало вірю в гарне майбутнє своєї країни при такій низькій культурі ведення бізнесу і ще раз дивуюсь, згадуючи книги Блаженнішого Любомира Гузара, чим же ми такі особливі для Бога отут в Україні, що дав нам такого мудрого поводиря. Аби ж ми тільки вміли слухати…
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
