Хтось колекціонує картини, хтось марки, прикраси, я збираю історії. В моїй пам’яті на окремій поличці лежать усі ті історії, які розповідали мені близькі чи незнайомі мені люди, які я десь підгледіла і зберегла.
Тепер перебираю їх, як сторінки щоденника і посміхаюсь, бо це історії, які беззаперечно доводять, що вічне кохання існує, що воно нікуди не поділось у нашому страшному світі.
Мої нові друзі – німці. Йому під шістдесят, їй – за сорок. Колись вона навчалась в університеті на дизайнера, але залишила навчання, бракувало коштів. Але мріяти не перестала. Навіть працюючи медсестрою в клініці пластичної хірургії. Він – успішний топ-менеджер в минулому, тепер займається громадською діяльністю. Вони зустрілись, вона розповіла про свою давню мрію: створювати одяг для дітей, яких у неї не було і напевно вже не буде. Він кохає її уже багато років, продав свій будинок у престижному районі, новенький «Мерседес» і вкладає гроші в її мрію: дитячий одяг для принцес і принців. Не запитує, чи буде з цього великий прибуток, чи впевнена вона, що все поверне, чи стане це прибутковою справою. Він просто поряд і завжди її підтримує. Хіба це не прояв справжнього кохання?
Ми з друзями в Карпатах. Привітна і усміхнена тьотя Аня і такий же гостинний її чоловік. На другий день нашого приїзду ми бачимо його на кухні, готує щось для дружини, у неї – астма, сьогодні їй погано, лежить, він готує їй чай з лимоном, який вона так любить і посміхається. У них доросла донька і онук. І через багато років він посміхається з любов’ю, коли готує їй сніданок.
До нас в ательє прийшла пара. Обом за сімдесят. Тримаються за руки. У внука – весілля. Були на базарі, купили їй нові туфлі і плаття, щоб була найгарнішою – посміхається він.
– Любчику, йди но подивись, чи так буде гарно, лагідно промовляє вона.
– Дуже гарно – відповідає він.
Я не втримуюсь і запитую: «Скільки ж ви років разом?»
– П’ятдесят, – відповідають обоє і щасливо посміхаються.
Я прокидаюсь вранці, тримаючи в голові усі ці щасливі історії, виходжу на кухню і посміхаюсь до чоловіка, який готує каву.
– Дякую – майже шепочу.
– За що?- дивується він.
– За те, що ти в мене є.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
