Читаю про події в Києві, про суперечки навколо будівництва католицького храму і болить… Мені болить так, як не боліло навіть тоді, коли ми судились за свою квартиру. Бо тоді ображали просто мене, мою сім'ю, а зараз ображають мого Бога, виганяють його з домівки, яку Він напевно собі обрав, бо не з волі людської мала би там побудуватись церква. Принаймі, я так думаю.
Нещодавно дивились вдома фільм. «Несподівана зустріч». Ніколи про нього раніше не чула, просто перед переглядом прочитала коментарі тих, хто його уже подивився. Ще дві години після перегляду діти не лягали спати, запитували, роздумували… А ми з чоловіком відповідали на їх запитання і раптом мені майнула думка, що цей фільм, хоч і вигадка, та чимось схожий на цю історію з незбудованим храмом.
П’ятеро зовсім різних людей їдуть по трасі, але змушені зупинитись біля невеличкого фургончика-кафе, перечікуючи страшну зливу, через яку розмило дорогу. Офіціант, він же власник закладу під назвою «Другий шанс», називається Ісус і усе про всіх знає. Він по черзі розповідає кожному про його життя і переконує все змінити. Усіх, крім одного, який вважає себе господарем життя і думає, що тільки він сам має право приймати будь-які рішення. Вважає, що усього в житті добився сам. Тому Бог йому не потрібний. Наївний… Не буду переказувати сюжет, хто матиме бажання, легко знайде фільм в інтернеті. Але вражають слова головного героя: «Я вас тут зібрав не просто так, я хочу вам дати другий шанс…».
Може той храм міг би бути для когось з мешканців навколишніх будинків другим шансом, та вони його не прийняли… Чи вважають, що самі керують своїм життям, а Бог для цього зовсім не потрібний чи навіть зайвий? Та чи довго Він буде очікувати на них, стоячи при дорозі з покорою? І чи дочекається?
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.