Вчора, 13 жовтня, завершилися святкування 95-річчя об’явлень Матері Божої в Кова-да-Ірія, які розпочалися 13 травня. Що і для кого з нас це означає?
Про «охоплення неохопного»
На св.Месу 13 травня 2012 р. у фатімському санктуарії зібралося понад 200 тис. осіб, її очолив кардинал Джанфранко Равазі (на фото). Цей рік є нагодою подумати над тим, що ось-ось матимемо сторіччя об’явлень, під час яких Діва Марія закликала не раз і наполегливо: «Покути! Покути! Покути!» Світ вислухав цей заклик: на останньому об’явленні, 13 жовтня 1917 року, були присутні вже 70 тис. людей, вони бачили «танець сонця», вони вже достатньо добре знали візіонерів – Франсішку, Жасінту і Лусію, і про Прекрасну Даму, і про Ангела Португалії. Але вислухати – не завжди означає почути. Дивитися не означає бачити. Знати не означає розуміти. Святе Письмо про таке вже говорило.
Після Фатімських об’явлень, які Церква визнала істинними (1930 року), постало чимало рухів фатімської духовності, виникла особлива форма молитви на Розарії, відбуваються щорічні процесії та молебні. У цьому явищі, яке ми загалом називаємо Фатімськими об’явленнями, можна вирізнити багато дуже різних рівнів: від відкриття пророчих таємниць (що не завжди стосується безпосередньо кожного віруючого) і веління Папі Римському, як первосвященикові Церкви, присвятити Росію Непорочному Серцю Марії (що певною мірою ніяк не стосується пересічного католика), до цілком конкретного заклику молитися й покутувати, який стосується всіх без винятку. Всіх, хто захоче цей заклик почути.
У світі багато не тільки слів загалом, інформаційного шуму, в якому не раз тоне слово Євангелія. У світі, також і суто католицькому, досить багато закликів, заохочень, призивань, молитов, побожностей, також і об’явлень. Дякувати Богові, що все це є; це становить і скарбницю нашої Церкви, і живе, постійно поновлюване підтвердження того, що Бог таки є, що Він таки діє, що Він не полишає людство ні в першому, ні у двадцять першому столітті нашої ери. Певна проблема лиш у тому, що люди – створіння обмежені, і вмістити в одне життя, в одну голову й одне серце всі молитовні рухи, потреби і заклики – строго кажучи, технічно неможливо.
Чи не випливає з цього, що ми «не виконуємо» того, що Бог каже? Того, про що просить Богородиця у своїх об’явленнях? Це питання вимагає однієї простої вправи: чесної відповіді, яку дасть здорове сумління.
Нездорове сумління може переживати те, що св.Тереза з Лізьє назвала «хворобою докорів»: відчуття провини за кожну дрібницю, також і за те, за що ти аж ніяк не відповідаєш сам. Піонере, ти не можеш бути відповідальний ЗА ВСЕ! Це пастка, в яку лукавий штовхає чутливі душі, аби їх вимучити безсиллям.
І якщо можна почуватися винним за неучасть, неревність, нестаранність у дрібному, то тим більше – у таких великих речах, як об’явлення та заклики світового значення.
“ Bмістити в одне життя, в одну голову й одне серце всі молитовні рухи, потреби і заклики – строго кажучи, технічно неможливо
Ідеальне в реальності виглядає скромно
Однак якби Бог давав людям об’явлення – які ВСІ виконати неможливо, і Він це знає краще за будь-кого, – заради того, щоби потім «пред’явити нам список невиконаних справ», то це був би не Бог, а щось інше, підступне й недобре. Старий єврейський анекдот каже: якщо в тебе проблема – то або ти можеш її вирішити, або це не твоя проблема. Гадаю, наш Бог, який воплотився в єврея-галілеянина, не ображається на цитування єврейських анекдотів. Ідеться про інше: вирізнення для себе самого, що саме є твоєю (моєю) часткою у виконанні того чи того відомого тобі послання, а інше цілком може виявитися «не твоєю проблемою». Як на мене, у невмінні розрізнити ці рівні полягає більша частина клопотів із шерегом мирянських рухів – які беруться за вирішення у Церкві справ, що належать до сфери вирішення кліру; священицьких рухів – які протиставляють своє бачення справ баченню їх єпископами та папою; і так далі. Повторю, що волю Марії про присвячення Росії Її Непорочному Серцю мав виконати папа з єпископами, але аж ніяк не звичайний віруючий або навіть самі візіонери. Натомість заклик до покути і молитви, особливо сімейної, спільнотної молитви, і зокрема молитви на Розарії, стосується всіх, хто побажає його почути.
“ Ідеться про інше: вирізнення для себе самого, що саме є твоєю (моєю) часткою у виконанні того чи того відомого тобі послання
Про неможливість бути повсюди одночасно і з однаковою ревністю говорять чимало душпастирів: з одного боку, вони заохочують вірних вступати в різні групи та спільноти, а з іншого – стараються розумно скерувати таку приналежність. Бо якщо ходити на всі молитовні зібрання підряд, то або роботу закинеш (чого для більшості бажано не робити), або сім’ю відсунеш убік (що буде насправді ближчим до гріха, ніж до служіння Богові). Тому виникає питання ПОКЛИКАННЯ, яке стосується не лише богопосвяченості, а й дуже різних ситуацій у нашому буденному житті.
Це питання – хоч може видатися дивним – насправді безпосередньо пов’язане з іншим: чи ми віруючі. Бо йдеться не про те, чи всі ми регулярно ходимо до храму і сповідаємося по перших п’ятницях. А про те, чи ми живемо в усвідомленні присутності Живого Бога поруч. Того Бога, який кличе до виконання певної справи, не лише «загалом», а й щодня і конкретно. Тому серед різних парафіяльних спільнот і рухів люди обирають для себе те, до чого відчувають покликання. І це аж ніяк не означає, що той, хто ходить на Домашню Церкву, тим самим «не виконує» заклику Божого, даного, наприклад, для фоколярів чи Католицької Дії, а той, хто молиться молитвою прославлення, «не виконує» марійного заклику до покути і Розарію. Святий отець Кольбе, коли брати в Непокалянові його запитували, чи не втрачається зв’язок із Марією, якщо за роботою забувати «ставити себе думкою поруч» із Нею, – відповідав: ні, бо поки ви не порушили вашого зв’язку з Нею якимось гріхом, ви у цьому зв’язку триваєте.
Бог Живий, і ми маємо бути живі
А отже, проблема не в тому, щоби постійно пам’ятати геть усі пізнані колись об’явлення, заклики, побожності тощо. (А ще є купа забутих з плином часу, то хіба ми відповідаємо ще й за них?) Проблема тільки в тому, щоби залишатися живим віруючим, відкритим для Бога і Його покликань, як великих, так і щоденних. А це, власне, не просто питання, а проблема, бо на кожне Боже покликання кожен з нас може відповісти «так» або «ні». Наприклад, на покликання – поклик – голос – натхнення – прочитати уривок зі Святого Письма, молитву Літургії Годин, або той-таки розарій. Є порух у серці, і є відповідь на нього: так, виконую. – Або: ну так, я зроблю, але спершу додивлюся кіно… дочитаю розділ книжки… дограю цей рівень гри… перевірю пошту… Список безконечний.
Це все – малі щоденні реалії, які нібито не мають нічого спільного з таким великим явищем, як Марійні об’явлення. Але тільки на позір не мають, бо насправді йдеться саме про це: покута і молитва. Блаженна Гіацинта (Жасінта Марту), вже лежачи в лікарні, робила вчинки покути – наприклад, примушуючи себе з’їсти подарований їй виноград, хоч їй і не хотілося. Але людина принесла, бажаючи хворій дівчинці видужання, людина зробила учинок від серця, його не можна було не прийняти. Терезка у своєму Лізьє найласкавіше розмовляла з сестрою-кармеліткою, яку насправді ледве зносила…
Марія у Фатімі просила не про акції, походи і демонстрації, а про навернення. Ну добре, про навернення Росії; але чи хтось гадає, що Україна буде страшенно горда, якщо Богородиця вимовить уголос на весь світ, що Україна потребує навернення?? Це не те «прославлення», якого можна собі бажати… На урочистостях з нагоди 95-річчя Фатімських об’явлень у португальському санктуарії спалено 19 тонн свічок. Якщо вимірювати побожність тоннами, то можна пишатися… Але якщо ЗАВТРА буде змога піти на «позапланову» адорацію чи пролунає запрошення відвідати хворих, а в мене «раптом» виявиться купа важливих справ, а тим більше – фільмів, які все нема коли переглянути…
Ну то 95 років Фатімських явлень минули даремно в цьому конкретному випадку.
фінансово.
Щиро дякуємо!
