Думати боляче

Слоган* журналу «CREDO» мені сподобався одразу, як тільки його почув. Навіть про їхню футболку з написом мріяв. Оригінально, сміливо, надихаюче!

Так було до моменту, коли вкотре зіткнувся з чи не з найбільшою проблемою українського суспільства: небажанням думати, з пасивністю та збайдужілістю до своєї долі та долі держави. Десь по закутках люди проклинають або складають анекдоти про владу, яка «нічого на робить, думає тільки про себе, обдирає нас, зневажає нас» і тому подібне, а самі – й пальцем не ворухнуть, щоб щось змінити. І тоді мене пронизала думка, яка виразилася в отих болючих і пекучих словах. Ні, я не ставлю під сумнів вищезгадану фразу відомого журналу. Вона підштовхнула до вражаючого відкриття і допомогла подивитися на проблему під новим кутом зору.

Думати боляче!

Боляче, бо — думаючи, ти піднімаєшся над буденністю, сірятиною, збайдужілістю, вириваєшся зі стада, що отупіло прямує в напрямку, кимось визначеному. Боляче, бо тоді ти стаєш білою вороною. А стадо не любить тих, хто вирізняється. Воно готове їх прогнати чимдалі від себе, заклювати, зацькувати, знищити.

Думати боляче. Бо — це бачити лицемірство, підлість, зраду, брехню, підлабузництво, несправедливість — і не знайти сили миритися з ними, не пристосуватися до обставин. Це значить протестувати, а отже, ставати на заваді лицемірству, підлості, зраді, брехні, підлабузництву, несправедливості — а вони цього не простять.

Думати боляче. Бо — бачачи несправедливість, ти вимагатимеш справедливості. Ти вказуватимеш на зло та гнійні рани суспільства. А зло не любить, коли його викривають. Думати — виклик. А виклик означає боротьбу. Часто до крові. Нерідко до смерті.

Думати боляче. Бо — це жертва. Це значить — жертвувати собою, здоров’ям, свободою, посадою, спокійним життям і навіть — самим життям. Це жертвувати усім, крім власної совісті та права думати.

Думати боляче. Бо це — платити ціну. Велику. Часто — непомірну. Запитайте про неї у Тараса Шевченка, Василя Стуса, Левка Лук’яненка, Ліни Костенко. Запитайте у Мартіна Лютера, Дітріха Бонхофера, Мартіна Німьоллера, Річарда Вурмбрандта, Нельсона Манделли, Мартіна Лютера Кінга, Олександра Солженіцина. Запитайте у тих, чиї імена загубилися в катівнях інквізиції, НКВД, КДБ, гестапо та інших спецслужб. Вони знають ціну думки. Запитайте врешті-решт Ісуса Христа, Який учив людей перш за все думати, а не сліпо слідувати вказівкам «сліпих поводирів».

Думати боляче. Бо рано чи пізно це приведе тебе до віри в Бога. Бога, Якого не завжди розумієш, Якого не можна вмістити в рамки традицій чи конфесійності — але Який, тим не менш, реальний і близький. А вірити в Бога — значить протистояти злу та неправді. Це значить — щоденно боротися зі злом, спокусами та гріхом. Це — боротися з собою, власним егоїзмом та байдужістю. Це — брати відповідальність за своє життя, поведінку та слова перед людьми і Богом.

Думати боляче. Бо — тоді боляче за долю свого краю і далекої Ефіопії. За сусіда-наркомана і невідомого індуса з Калькути. За своє село чи місто і за країну, у якій житимуть твої онуки. Боляче за квітку з Червоної книги і голодне африканське дитя. Боляче за моральний стан суспільства і за власні помилки.

Боляче…

Але не думати — страшно. Бо — тоді за тебе думають ті, що думають лише за себе. Тебе, як маріонетку, просто шарпають за потрібні нитки — і ти робиш те, що вигідно злу та неправді. Тоді ти сам стаєш співучасником зла та неправди.

Не думати страшно. Бо — тоді ти не бачиш нічого, окрім теплого хліва та корита з дешевою ковбасою та гречкою. Тоді ти оцінюєш свою думку в кілька кілограмів крупи чи у пляшку горілки. Тоді когось цікавить не твоя думка, а твоє мовчання. Бо раби — мовчать. І — не думають.

Не думати страшно. Бо — тоді ти не особистість, а статистична одиниця. Один із тисячі. Із мільйона. Маленька частинка покірного стада, яке дозволяє себе доїти, стригти і, за потреби, — різати.

Не думати страшно. Бо — тоді в тебе немає власної думки, за тебе думають «вожді». Тому сьогодні ти гукаєш: «Осанна!», а завтра: «Розіпни!» Політичні та релігійні злочинці завжди оправдовували свої злочини «волею народу». «Ворогів народу», які наважувалися думати, завжди розпинали руками тих, за яких думали інші.

Не думати страшно. Бо — це значить згодитися: «Як усім, так і мені буде, зариють як собаку, на тому й кінець!» Це значить пливти за течією брудного рівчака безвір’я та духовного нігілізму. Це значить — плюнути собі в душу і Богові в лице. Це — зняти з себе будь-яку відповідальність за власне безвір’я, байдужість, гріховність та духовну анархію. Бо «коли Бога немає, то можна все».

Страшно, коли думати — найстрашніший злочин.

Страшно, коли не боляче. Не болить лише мертвому. Болить — живому.

Тому я обираю — думати.

*Повний слоган часопису «CREDO»  – "Думати – не боляче, вірити – не страшно!"