Світ

«Я йду туди, куди завжди хотів потрапити…»

18 Квітня 2013, 13:54 1531
Капелан Еміль Капаун

11 квітня 2013 р. президент США вручив рідним о.Капауна медаль Пошани – вищу з американських бойових нагород.

Еміль Джозеф Капаун народився 20 квітня 1916 р. в Канзасі, в містечку з прекрасною, суто канзаською назвою… Пльзень. Там і справді жило багато чехів, емігрантів. До них належали й Капауни, які мали ферму за три милі від містечка. Нині американці вимовляють це прізвище Капон або Кейпон, але хочеться зберегти його оригінальне, богемсько-німецьке звучання.

Що таке Пльзень, штат Канзас, – це треба собі уявити. Поля-поля-поля по сам небокрай, і посеред полів стирчить срібний шпиль 120 футів заввишки. Там церква. Крім неї, ще є вельми середня собі школа і аж двоповерховий general store, тобто сільпо. Населення – у межах ста осіб. Ким міг стати там здібний хлопчик?… ну, він став священиком.

Пльзень, Канзас, храм св.Йоана з Непомук

Храм св.Йоана Непомука у Пльзені, Канзас (сучасний вигляд)

Висвятили його 1940 року, і молодий душпастир приїхав на «малу батьківщину», допомагати вже старенькому настоятелю місцевої церковці св.Йоана Непомука (а кого ж іще!). Тут він заодно стає капеланом льотчиків розташованої неподалік частини. У грудні 1943-го о.Еміль став настоятелем замість о.Яна Скленара, а 1944-го єпископ Вічіти дозволяє 28-річному о.Капауну перевестися у військові капелани. Кінець війни о.Еміль провів на бірмансько-індійському театрі воєнних дій, де служив солдатам-католикам, допомагав місіонерам, брав участь у будівництві церкви та школи. У січні 1946 р., ставши капітаном, повертається у США.

А там у єпископа виникла неординарна ідея: капелани-ветерани мають іти вчителями у церковні та світські школи! Подальші два роки о.Еміль проводить у Вашингтоні, де здобуває університетський диплом. Проте тягне його таки в армію, а не до школи. Діставши призначення на військову базу в Техасі, звідти він вирушає в Японію. Востаннє о.Еміль навідав батьків у грудні 1949 р. – більше він сюди не повернеться.

Його частина розташувалася біля підніжжя гори Фудзі. На світанку 25 червня 1950 р. війська КНДР під прикриттям артилерії перейшли кордон із Республікою Корея – некомуністичним державним утворенням на півдні півострова. Кім Ір Сен мав 135 тис.солдатів, армія мала 156 танків Т-34 і 172 бойові літаки. Південна Корея мала чисельнішу армію, але була майже позбавлена бронетехніки і мала всього 12 навчально-бойових літаків. І зрештою план нападу, розроблений за участі радянських стратегів та здійснений за підтримки китайських «товаришів», було виконано з великим успіхом: уже до серпня комуністи зайняли понад 90% території Південної Кореї, також і її столицю Сеул. Південнокорейський уряд та війська ООН, які прибули на його підтримку (вони головно складалися з американців), залишили за собою тільки невеликий плацдарм на крайньому південному сході півострова, довкола порту Пусан.

Частина о.Капауна (1-ша кавалерійська) була перекинута в Корею наприкінці червня – початку липня. Успішна висадка за умов шаленого тайфуну сама по собі вважається великим досягненням. Пусанський периметр вдалося утримати, а потім восени 1950 р. розгорнути контрнаступ. В районі порту Ічхон, трошки південніше 39 паралелі – початкового кордону між комуністичною та некомуністичною частинами Кореї – здійснили масштабну десантну операцію. Прорвавши фронт біля Пусана, частини ООН форсували річку Нактонган і стали з боями просуватися на північ. Над силами Кім Ір Сена нависла загроза розгрому. Тут у Корею було введено т.зв. «китайських народних добровольців» – 18 дивізій (потім їх стало ще більше); активізувалися також радянські воєнні специ, які головно надали авіацію та сили ППО. І, тим не менше, 9 жовтня 1950 р. частини 1-ї кавалерійської дивізії перетнули 38 паралель і 19 жовтня першими увійшли у Пхеньян.

Весь цей час із солдатами був їхній капелан, «падре», як вони його звали, – отець Еміль Капаун.

Польова Меса

Свята Меса на капоті джипа, 7 жовтня 1950р. – свято Святого Розарію (Богородиці-Звитяжниці).

…Він не міг тільки одного – виспатися. Ховав померлих, допомагав пораненим, не раз хрестив тих, хто хотів стати католиком, сповідав і причащав (багато кого – вперше в їхньому житті). Усім, незалежно від віросповідання, допомагав давати раду з нервами, зі страхом. Йому й самому було чого боятися. Якось біля його голови пролетів танковий снаряд, і вибуховою хвилею з капелана зірвало каску. Як мінімум двічі куля розбивала його люльку (так, він палив люльку). Одного разу точку менше ніж за 150 ярдів (137 м) від місця, де він саме служив Месу, накрило артилерійським залпом. Але ніхто не постраждав, богослужіння продовжилося. Інколи джип, яким він пересувався і возив усе потрібне для Меси, згорав під ворожив вогнем. Отець Капаун завжди залишався неушкоджений – виключно молитвами численних вірних, він у цьому не сумнівався, – і пересідав на покинутий кимось велосипед. У серпні (або вересні, за іншими даними) 1950 р. він отримав високу бойову нагороду – медаль «Бронзова зірка» з літерою V (“valor”, «звитяга») на колодці – за те, що врятував з-під обстрілу пораненого солдата.

Капелан Еміль Капаун

Отець Капаун і той самий велосипед (він його ремонтує). 11 серпня 1950р.

На початку листопада о.Капаун потрапив у полон.

8-й кавалерійський полк перекинули в Унсан на допомогу південнокорейцям, які зіткнулися з неочікувано сильним і організованим спротивом ворога. «Проти нас воюють не корейські комуністи, а китайці!» – повідомляли до штабу, але розумні американські стратеги відповідали: не може такого бути, КНР ніколи не піде на відкрите втручання…

Настало 1 листопада, свято Всіх Святих. Отець Капаун зранку на ногах (точніше, на колесах). Цілий день то тут, то там помітні ознаки того, що поруч розташоване чисельне вороже угруповання, але командування не звертає належної уваги на донесення. Незабаром після заходу сонця розпочинається ракетний обстріл. Штаб велить солдатам відходити на південь. Отець Капаун і його помічник поспішають до колони з передової, але колона потрапляє в засідку. Капелан із помічником підбирають поранених, скільки можуть; приблизно на 3 годину ночі ворог проривається до штабу, який ще тільки-тільки готується до евакуації. Капелан кидається на поле бою, відтягує поранених, помічник його губить з очей, а китайці захоплюють у полон. Тоді його ще відбили; порахували втрати, зайняли оборону. Капелан допоміг хірургові розгорнути імпровізований лазарет, після чого розпочав свої вилазки на «нічийну» землю – за один день він витягнув звідти 15 поранених. Однак вони оточені, й коло стискається. У лазареті знаходять пораненого офіцера-китайця – як він туди потрапив? Його також урятував Капаун? – і просять бути посередником у переговорах. Оточені здаються. Китайці виводять тих, хто здатен триматися на ногах. На полі о.Капаун бачить у канаві пораненого, якого китайський солдат збирається добити пострілом; кидається до нього, відштовхує солдата й допомагає пораненому підвестися – це сержант Герберт Міллер. Коли полонених поженуть на північ, капелан чотири милі нестиме його на собі; цей чоловік сьогодні живий і пам’ятає о.Капауна.

Полонених зігнали у бараки на голу землю, раціон становив 500 г зерна, головно проса, тертої кукурудзи та соєвих бобів. Священик крав, вибираючись за межі табору (його та інших офіцерів тримали окремо), а потім приносив добуте «у спільний котел». Так вони виживали.

Пробирався він і туди, де окремо від офіцерів тримали шерегових. «За його присутності смердюча, повна вошей хижа на кілька хвилин перетворювалася на кафедральний собор», – згадував пізніше лейтенант Майк Лоу. Коротке богослужіння розпочиналося молитвою за всіх загиблих у Кореї. Потім дякували Богові за всі блага, які Він дав присутнім, знають вони про це чи ні. З одними капелан молився, з іншими просто розмовляв, підтримуючи їхній дух і волю. Тобто, звичайно, люди помирали, але за сучасними підрахунками виходить, що в тому таборі в Сомбаколі, де був о.Капаун, смертність були нижчою за середній рівень.

Потім їх перегнали в Пектон, де о.Капаун продовжував робити те ж саме: крав їжу для голодуючих і молився за потребуючих. Головно молитви відбувалися потай, але одного разу, 25 березня 1951 р., на Великдень, на світанку він влаштував «публічне» богослужіння: із саморобним хрестом у руках, з фіолетовою столою священика на плечах. Прийшли католики, протестанти, атеїсти, навіть юдеї слухали молитви Хресної дороги, а потім заспівали. Звершити повну Святу Месу змоги не було – все для цього потрібне пропало ще як капелана взяли у полон. Тому було згадано Хресну дорогу, а потім священик очолив молитву Розарію, маючи в руках саморобну вервицю з колючого дроту.

Його власна Хресна дорога добігала кінця. Він страждав від обморожень, мав пошкоджене око, хворів на бері-бері (наслідок браку вітамінів), мав загальне повне виснаження організму. За тиждень після Пасхи, читаючи проповідь, він знепритомнів.

Наприкінці квітня китайці забрали його на чергову «розмову»: капелан-католик заважав програмі з перевиховання полонених у комуністчному дусі. Програма звалася «xǐ năo», у прямому перекладі – «промивання мізків» (звідси й сучасний термін). Ослаблені голодом, холодом і хворобами люди мусили вислуховувати багатогодинні лекції, базовані на цитатах із класиків марксизму-ленінізму, а потім самі відповідали урок. Тих, чиї відповіді не влаштовували лектора, могли вкинути у яму-карцер. Отець Капаун під час таких бесід «говорив без прямого виклику, але й до хитрощів не вдавався, – розповідав потім Майк Лоу. Не виходячи з себе, не підвищуючи голосу, він пункт за пунктом відповідав лекторові з такою спокійною логікою, що товариш Сунь починав репетувати і скакати на трибуні, немов розлючена мавпа». Священикові погрожували, але фізичного насильства не застосовували, побоюючись, що це викличе повстання у таборі.

Коли о.Капаун одного разу просто впав на землю в корчах від болю, китаєць-політрук відправив його в «лазарет» – там, звісно, ніхто нікого не лікував, і не всім вдавалося пережити ніч. Похоронна команда щодня виносила звідтіля трупи. Приятелі капелана стали заперечувати проти відправки; політрук пішов за підкріпленням, а о.Капаун став розповідати історію мучеників Макавейських… А коли політрук повернувся з підкріпленням, і напруження зросло, ось-ось могла початися стрілянина, – пролунав тихий голос о.Капауна: «Не треба неприємностей через мене».
«Не засмучуйтеся, я йду туди, куди завжди хотів потрапити, а коли потраплю – помолюся за вас усіх». Здається, це були його останні слова у таборі. І ще: «Перекажіть моєму єпископу, що я помер благою смертю». При самому «лазареті», дивлячись на китайських солдатів: «Простіть їм, бо вони не знають, що роблять».

Він помер 23 травня 1951 р. Поле, де ховали померлих із табору Пектон, пізніше переорали й засіяли.
У червні бойові дії з обох сторін зайшли в глухий кут. Почалися переговори про припинення вогню. Демаркаційну лінію між КНДР і Республікою Корея встановили по тій само 38 паралелі. Військовослужбовці коаліції сил ООН почали повертатися по домівках…

2008 року дієцезія Вічіта ініціювала канонічний процес прославлення з визнання героїчності чеснот Слуги Божого священика Еміля Капауна, аби зарахувати його до лику блаженних. Його небесному заступництву приписується також і шерег чудес.

***
Нам сьогодні, хоч як дивно, теж потрібні заступники в небесах проти сил комунізму та наслідків їхньої діяльності…
 

За текстом: Олег-Михаїл Мартинов, hithlin.livejournal.com

 

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: