Роздуми над Словом Божим на понеділок IV тижня Адвенту
Маленька дитина, перш ніж говорити, слухає слів батьків, вірить їм, приймає їхні слова за свої, аж врешті й сама починає говорити. Так само й людина віруюча: якщо хоче стати дитиною і Бога мати за Батька, має слухати Його слів і вірити Йому.
Захарія — священик, обраний за жеребом на те, щоб увійти у святилище і звершити обряд кадіння (що відбувався лише раз на рік, і не кожному священикові за ціле життя випадала така честь). Зайшов туди від імені всього народу і зустрівся там із Гавриїлом — який прийшов туди від імені Бога. На межі двох Завітів зустрілося небесне з земним, тимчасове з вічним — однак навіть у цій ситуації Захарія не вірить, що його молитви вислухані, що він матиме сина, а увесь народ невдовзі матиме довгоочікуваного Месію, якому Йоан має приготувати дорогу. Кара, застосована ангелом, є досить символічною: залишишся глухим і німим (хоч у цьому фрагменті про глухоту не говориться, однак пізніше люди знаками питатимуть, як назвати дитину). Іншими словами: якщо не віриш у те, що слухаєш, — то навіщо тобі взагалі щось чути. Якщо не віриш у Божі слова — що проповідуватимеш людям? Отож так сталося, що останнім, що було дано почути Захарії, було пророцтво, і доки не повірить у нього — залишиться німим і глухім. А коли вже повірить, то не просто заговорить, але прославить Бога виголошенням співу, який усі священики і богопосвячені повторюють щоранку в Літургії годин як Гімн Захарії.
Так буває і в нашому житті. Коли ми, християни, ділимось вірою, проповідуємо Слово Боже або запрошуємо наших ближніх стати на шлях заповідей Божих, Божих Таїнств, — не раз відчуваємо слабкість наших слів, своєрідну духовну німоту. Тоді починаємо шукати нових, більш привабливих методів євангелізації. А може, насамперед варто себе запитати: чи повірив я Слову Божому, чи прийняв його за своє? Може, й моя духова глухота є матір’ю моєї духовної німоти…
фінансово.
Щиро дякуємо!
