Homo sovіeticus

"Всьо вакруг калхозноє, всьо вакруг майо", – так зі сміхом виправдовували свої маленькі крадіжки багато школярів початку 1990-х, несучи кудись "здобич". Їхні батьки теж щось постійно носили: то сумки з роботи, то до школи – але вже вчителям. Потім хабарі – до військкомату, деканату, відділу кадрів… Зрештою, і сучасні діти, ідучи до школи, не раз торують той самий шлях. Це зачароване коло веде на манівці ціле суспільство. Чи можливе повернення?

Бог, створивши людину, сказав: "Будьте плідні й множтеся, і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі…" А от комуністична партія в усьому вирішила інакше: "пристойна" плідність обмежувалася двома дітьми (троє й більше – це вже "ти ба, понарожали тут!"), а поняття наповнення й підпорядкування землі звелися до вельми хиткого терміна "соціалістична власність".

Сьогодні ми вже з упевненістю можемо сказати, що саме скасування приватної власності стало одним із тих чинників, який позбавив homo sovіeticus індивідуальності, а внаслідок цього – гідності та права на самовизначення. Розкуркулення залишилось в історичній пам’яті українців: коли в народу крали право на власність, частіше за все здобуту тяжкою працею, то не гребували нічим. А якщо тебе так брутально обікрали, то може здатися, що вже неважливо, як ти борешся за своє існування.

Інша трагедія, яка призвела до принципу "мати – значить бути", це голодомори, свідоме винищення українців. Від тотального голоду людина втрачає розум, а отже, втрачає все: гідність, страх, відчуття самозбереження, приязнь до ближнього… Той, хто пережив це, на тлі войовничого атеїзму передав своїм нащадкам лише страх: хоч би що там було і хоч би що ти мусив робити – аби був хліб. Багато дітей українських партійних функціонерів 1960-х змалечку знали, що їхні батьки прогнуться під усе, що скаже "начальство", аби тільки не втратити жодної копійчини – а отже, хліба. Якими виросли вони, як ростили власних дітей? Риторичні запитання.

Перелік варіацій на тему "хто винен" можна продовжувати довго, але час переходити до того, що робити. Темі декомунізації/десовєтізації присвячено багато статей і навіть книг. Досвід Литви й Латвії, Чехії та Польщі не завжди вкрай позитивний, однак підказує одне: homo sovіeticus, "людину совєтську", треба виривати з себе, як бур’ян. Чітко й рішуче.

Чого вона не любить, людина совєтська? Вона не любить власної справи. Не любить брати на себе відповідальності, але любить за все отримувати зарплату. Уникає виконання обіцянок ("мужик – господар свого слова: захотів дав, захотів забрав"). Не любить робити в той час, коли можна просто про це поговорити. Не любить розмовляти на рівні з тими, кого вважає нижче від себе, цурається співпраці. Уникає стосунків у спільноті, якщо не вміє їх будувати. Ця людина не любить насправді робити того, під чим якось опинився її підпис – але овації за це обожнює. Не любить створювати щось самостійно, якщо це можна непомітно поцупити (переписати, взяти), прикриваючись принципом спільного блага. Та коли щось із того вийде, не любить ділитися плодами "власних" здобутків.

У часи Майдану часто лунали слова: будуйте свою країну навколо себе. Особисте рішення людини – не давати і не брати хабарів; не користатися з плагіату, піратства та порушення авторських прав; не носити пляшок і квітів-цукерок за те, що насправді входить в обов’язки службовця – не лише додасть моральної доброчесності, а й відкриє навколо неї те суспільство, у якому прагне жити кожна зріла людина. У якійсь азіатській країні, приміром, навіть чайові вважаються приниженням для працівника: мовляв, він виконує свою роботу недбало, а для результату треба додаткова "мотивація". І справді, якби кожен із нас просто сумлінно робив те, до чого зобов’язаний, цю тему не треба було би всоте переспівувати на інший лад.

…Є у Львові реабілітаційний центр "Оселя", де люди, які чомусь опинилися на маргінесах суспільства, учаться повертатися до власної гідності. Для них відкрито майстерні та створено спільноту, їхні дні сповнені творчої праці та світла спілкування без пихи й презирства. Вони повертають до вжитку старі речі, збирають і відновлюють меблі, разом святкують та проживають будні. Творча праця власних рук зцілює. Певною мірою такою "оселею" – зупинкою в мандрівці з "нізвідки" до вартісного життя – зараз є ціла Україна. Проте якісь реабілітації та рішення, чи розпочинати зміни, залежать насамперед особисто від кожного з нас – і ні від кого іншого.

Ірина Максименко, "Католицький вісник", №15/2014