Фото: Українські президенти присягають на Євангелії. Але чи мають євангельські цінності вплив на українську політику?
Розмірковування на тему християнина і політики завжди здавалися мені марнуванням часу. Ну як можна з-поміж учасників політичних процесів виділяти якусь окрему групу за принципом віросповідання? Що, для них діють інші закони, інші можливості, інші цілі?
Але, якби там не було, в сучасній Україні настав такий час, коли християни можуть сказати своє слово в політичному житті трохи по-іншому. Мовиться не про теоретизування на тему добра і зла чи моральності, а про цілком свідому і продуктивну дію, покликану вирішити дві основні проблеми української політики.
Проблема перша: політика – брудна справа
Цей стереотип сьогодні популярний як ніколи. Після пережитих кривавих подій на Майдані, розчарування в лідерах, затримці реформ та й відвертого небажання їх проводити суспільство генерує певні стереотипи, які б пояснювали невідповідність того, що маємо, тому, чого очікували. В даному випадку пере‑ січний громадянин не ставить на п’єдестал свого розчарування найгірші людські риси – захланність, жадібність, егоїзм. Мовляв, навіть чесна людина, потрапивши у вир політичних баталій, обов’язково мімікрує. Політик, яким би він не був до того, стане корупціонером, змагатиметься за фінансові потоки, намагатиметься робити передусім те, що вигідно йому самому. Бо ж відомо, що політика – це бруд.
Така позиція – втеча від відповідальності, свого роду ментальна втома. І вона є дуже серйозною за‑ грозою для країни. Адже це прирікає на однаково негативне трактування всіх учасників політичного процесу, які б у них не були наміри. Це відштовхує чесних громадських активістів від участі в політичних партіях та виборах і навпаки – розчищає поле для тих, кому бруд у політиці зручний і «рідний». Але ми всі розуміємо, що для того, аби щось змінити, потрібні нові люди та нові ідеї. Потрібні не в громадському чи експертному середовищі, а власне у політиці – партіях, парламенті, місцевих радах. Тому завдання номер один для суспільства – змінити своє ставлення до участі громадян у політичних процесах. І тут на допомогу має прийти християнський спосіб мислення та оцінки. Це ми, християни, повинні на весь голос заявити суспільству, що наша участь у політичному житті – це те, чого зараз потребує країна за‑ для оновлення. Що брудною політика є настільки, наскільки її роблять такою учасники політичного процесу.
Тому на порядку денному – нові політичні сили і нові політичні лідери, які б замінили тих, що, власне, й призвели до такого ставлення до політики і політиків. Християнське трактування добра, яке є в кожній, навіть найбільш грішній людині, є тією основою, на якій може вирости нове сприйняття політики. Християнська віра в Божий промисел має допомогти нам подолати зневіру, бо саме вона, зневіра, є найбільш руйнівною силою нашого майбутнього. Ісус, перебуваючи з апостолами, часто вчив їх дивитися трохи далі завтрашнього дня і свого носа. Бачити перспективу і розуміти: те, що відбувається, є частиною великого Божого плану. А найголовніше – бачити потенціал у кожній людині, в кожному починанні. Так само, як Ісус, не боятися забруднитися, змиваючи бруд. Євангельська наука дає нам імунітет до несправедливих обвинувачень, пліток, наклепів – а вони обов’язково супроводжуватимуть чесних людей, які вклиняться в сучасну українську політику – ми ж бо, християни, знаємо, що все це тимчасово і поверхнево. А найголовніше наше завдання – переконувати ближніх не боятися. Не боятися чітко висловлювати свою позицію, не тримаючи про всяк випадок відречення «та ні, ви що, я нікого не підтримую, вони всі однакові». Не боятися формувати вимоги до «своїх» політиків. Брати на себе відповідальність за діяльність партій, фінансуючи їх, підтримуючи, контролюючи. І тоді полі‑ тика стане якщо не чистою, то й не брудною – хіба ми погодимося, що те, чим займаємося всі разом, може бути брудним?
Проблема друга: популізм
Популізм в українській політиці є її ахіллесовою п’ятою. В Україні ще не було виборів, де б виборцям не давали обіцянок, які неможливо виконати, а коли й можливо, то тільки за рахунок деградації економіки та відсутності реформ. Популізм став бичем суспільства. Виборці, не маючи за плечима тривалого досвіду демократії та відповідальності, голосують за тих, хто більше обіцяє і красномовніше висловлюється.
Суспільство, добробут якого залишає бажати кращого, з радістю мазохіста ведеться на «підвищимо пенсії», «пільги «дітям війни», «збільшимо соцвиплати», «націоналізація» та схожі обіцянки. На жаль, виборці не навчилися аналізувати і ставити запитання на кшталт: за рахунок чого мож‑ на збільшити соціальні виплати в країні з найменшим ВВП у Європі та найбільшою часткою державних видатків з убогого бюджету? Як впливають на економіку популістські кроки? Скількох інвесторів ми відлякуємо таким чином? На даному етапі розвитку країни популізм став небезпечним для її існування. І сьогодні потрібно вирішувати дилему: як розмовляти з ви‑ борцем, аби і від популізму відмовитися, і виборця не втратити? Рецепт може бути один: виборців потрібно трактувати як партнерів та не боятися дискутувати з ними! І робити це повинні молоді політики з бездоганною репутацією і хорошим власним прикладом.
Бо як було досі? – Виборців трактували як дітей, яких потрібно задобрити, погладити по голівці, але не як роботодавців. Ситуація повинна змінитися – ви‑ борці, особливо старше покоління, мають усвідомити свою рівноправність у політичних процесах на рів‑ ні з тими, кого вони обирають. А усвідомивши рівноправність, взяти й відповідальність. Багатьом людям необхідно доносити базові знання про функціонування державних інститутів, економіки, щоби вони вже своїм розумом доходили до того, наскільки небезпечним є популізм. Наскільки це вписується у заповідь Христа: пізнайте правду, і правда визволить вас! Правда про стан економіки, корупції, правда про шлях успішних країн може стати якісним заслоном від популізму.
Політикам, які почнуть говорити правду, буде нелегко. Але це шлях до нової, успішної України. Треба розуміти, що віритимуть тільки тим, хто послідовний у відстоюванні принципів, хто своїм життям і діяльністю свідчить про те, що декларує. І головне віритимуть тим, хто вірить сам. Більшість старих політиків, обіцяючи «манну небес‑ ну», самі в це не вірили, виборці це відчували, тож голосували за при‑ ємні їх вуху обіцянки, розуміючи, що «вони всі однакові і нічого з обіцяного не зроблять». Зате рівень довіри до Яценюка, коли він у студії в прямому ефірі з палаючим поглядом розповідав про непопулярні реформи, не падав нижче 60%. Тому християнин у сучасній українській політиці – це свого роду камікадзе, який готовий передусім свідчити – власною вірою, способом життя, знаннями. І по вірі вашій буде вам!
Володимир Хіцяк, Патріярхат
фінансово.
Щиро дякуємо!
