«Хочу духовно розвиватися. Що мені робити?» Відповідь насувається сама: «Пошукай спільноту». А що, коли в радіусі кількадесятьох кілометрів жодної спільноти нема?
Ніхто з нас не позбавлений спільноти у ширшому значенні цього слова — приходимо ж ми на Святі Меси у свої парафії. Принаймні раз на тиждень можемо зустрітися на молитві з іншими членами нашої парафіяльної спільноти. Питання, що могла би зробити людина, яка хоче більшого. Хоча спільнота дуже допомагає у духовному розвитку, вона не становить неодмінної умови; і попри те, що самостійна праця над собою нелегка, то можна собі дати з цим раду. В цьому допоможуть кілька елементів.
Конкретна програма
Колись я вирішила: буду більше вивчати англійську мову! На жаль, за півроку не помітила жодних плодів. Та постанова була надто абстрактна. Власне кажучи, складно визначити, що означає «більше», тому протягом року я не робила майже нічого, що могло би мені допомогти осягнути мету. Тому за рік я уклала з собою іншу умову: вивчатиму англійську півгодини щодня, за винятком неділь і свят. Це була конкретика; отож, реалізуючи постанову, за півроку я вже змогла побачити конкретні наслідки.
Використовуючи цей досвід, заохочую не вирішувати «Буду більше молитися», а знайти для себе конкретну програму розвитку духовного життя. Це можуть бути щоденні півгодини читань Святого Письма і роздумів над ним, щоденна адорація тощо. Можна використовувати готові підказки з боку Церкви: у липні щодня молимося літанію до Найдорожчої Крові Спасителя, приміром. Хто мав досвід тривалих реколекцій, нехай згадає той план і складе розпорядок дня відповідно до нього (наприклад, починати день з годинної медитації). Важливо, щоб програма була допасована до реальних можливостей людини, яка прагне її виконувати. Найкраще постановити собі менше і виконувати наполегливо, аніж узяти на себе завеликий тягар і покинути його через кілька днів.
Вірність
Напевно раніше чи пізніше з’являться труднощі. Не буде видно плодів або тяжко буде знайти час для виконання постанови. Раз чи другий з’явиться думка дати собі пом’якшення. Зрештою, один день нічого не вирішує… нічого не станеться. Але ні, — станеться! Звісно, моє духовне життя не розвалиться повністю від того, що я зараз не помолюся, але якщо я раз переступлю певну межу, то чому би цього не зробити потім ще раз? І так поступово, малими кроками, я буду віддалятися від мети, а не йти шляхом духовного розвитку, як збиралася, і навіть не помічу того, коли зовсім перестану розвиватися.
Крім того — яка заслуга, коли я роблю те, що мені вдається легко і приємно? Лише коли з’являться труднощі, починається справжня боротьба. Допіру тоді постає вірність. Якщо я сьогодні виграю у своїх лінощів і помолюся, хоч мені не хочеться, то завтра мені легше буде захищати свої переконання, коли хтось скаже, що вони дурні. Якась мудрість є у вислові «коли хочеш подолати цілий світ, подолай себе самого».
Духовний щоденник
У духовному розвитку дуже сильно допомагає… зошит. По-перше, у ньому можна записувати рефлексії з молитви (увага: тільки після молитви, під час молитви не відволікатися). Це спонукає називати на ім’я почуття, імпульси, формулювати висновки. Часто мені здається, що я знаю, про що йдеться; а коли хочу це записати, то мушу трохи подумати, як укласти в слова те, що відчуваю інтуїтивно. Завдяки цьому рефлексія поглиблюється, конкретизується, не залишається виключно у сфері абстракції. Завдяки цьому вже сам процес записування може принести добрі плоди. По-друге, людська пам’ять недосконала, а до зошита завжди можна повернутися й пригадати те, що колись вдалося відкрити.
Якщо хтось провадить нотатки достатньо довго, то, перечитуючи їх, може помітити, як Господь Бог провадив його у щоденності, крок за кроком. Це дозволяє побачити конкретні плоди, дає надію в хвилини труднощів і мотивує до подальшої праці. У щоденнику також можна записувати суто технічні примітки (чи добре молилося, чи щось розпорошувало тощо) та висновки, що з цього випливають, наприклад: «Стала до молитви запізно і щохвилини засинала — завтра почати молитву раніше». Якщо я матиму це на папері, мені буде легше дотримуватися цієї постанови.
Товариш
Варто мати когось, із ким можна порозмовляти про свій духовний досвід. Добре, якщо ця людина — священик або черниця. Якщо це неможливо, може бути і мирянин. Важливо, щоб така людина сама розвивалася духовно і ми мали до неї довіру. Чому варто мати товариша? По-перше, якщо ми щось вимовляємо вголос, то більше це переживаємо. Вербалізація рефлексії дає подібний ефект, як і в разі записування: щось пережите стає менш абстрактним і більш конкретним. І найважливіше: хоч би я не знаю як старалася, я завжди дивитимуся на свій досвід суб’єктивно. Бо просто фізично неможливо вийти поза себе і сприймати себе як іншу особистість. Духовний товариш може це зробити. Якщо побачить, що я посуваюся в неправильному напрямку або ходжу по замкненому колу, то може вказати мені іншу перспективу.
Простий приклад. Я знервована, легко дратуюся, з мене вже досить усього і я не можу молитися. Шукаю причину й не можу її знайти. Може, я замало часу присвячую молитві? Може, занадто зосереджуюся на собі, коштом інших людей? Може, я нездатна нести свій хрест як потрібно, тому повинна працювати над тим, щоби покірно зносити труднощі? Ніщо не спрацьовує. Розповідаю про все товаришеві, а він запитує: «А скільки ти останнім часом спиш?» — «Ну… небагато». Проблема в тому, що причин проблеми я шукала в лабіринтах духовного життя, а розв’язання було простіше, ніж я могла припускати. Мені його знайти не вдалося, бо я неспроможна поглянути на проблему збоку.
Неможливо?
Багато людей мріють про духовний розвиток… і залишають цю справу у сфері мрій. Якщо ти насправді хочеш щось розвивати, то маєш дві можливості. Можеш пошукати причин, через які для тебе це неможливо (таких як брак спільноти поблизу), або спробувати подолати труднощі і знайти спосіб, який дозволить тобі розвиватися духовно попри все. Твоє життя належить тобі, й тільки від тебе залежить, що ти з ним зробиш.
Анна Капланьска, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
