Хрестоматійні рядки Тараса Шевченка, звісно, не про похорон, а про воскресіння. А тут випала нагода подумати саме про похорони, цвинтарі й традиції. Любителі красного письма, можливо, читали невеличку повість англійського автора Івліна Во «Незабутня» (1947) про споживацтво і цвинтарну культуру Заходу, що загниває. Цю повість досить швидко переклали російською, бо сюжет дуже явно викривав аморальність капіталістичного суспільства.
Насправді все не зовсім так, як іронізував письменник. Існують похоронні бюро. Це правда. Так само як і правда, що існує широка індустрія з надання різноманітних послуг, пов’язаних із похованням. Проте нічого надприродного ці бюро не пропонують доки ті, хто займається організацією похорону, не попросять. Зрештою, усе залежить від країни, традиції та законодавства. Варто мати на увазі, що цивільний кодекс, який регулює питання захоронень, – один із найменш уніфікованих у межах ЄС, саме для того, щоби дати змогу зберегтися національним і регіональним традиціям, а також реагувати на демографічну ситуацію в країні.
Наприклад, Німеччина відома тим, що вона дуже швидко старіє, а отже, умирає. Тому місця для кладовищ потребує багато, а щільність населення в країні також висока (попри велику кількість смертей). Як результат, земля на цвинтарі дуже дорога. Тому там прийнято викуповувати могили на певний строк, приміром, на тридцять років. Потім родина померлого може знову викупити могилу. Якщо цього не станеться, то немає кому сумувати за померлим, а отже, можна в цю могилу захоронити когось іншого. Здається, це шокує, та на думку спадають тисячі занедбаних могил на українських цвинтарях, яких десятиліттями ніхто не відвідує, і велика корупція навколо «престижних» місць на «престижних» цвинтарях. Тому формула, що доки є кому приходити і дбати, доти пам’ять жива, а потім чекати всім на зустрічі в іншому світі – виглядає справедливою.
Звісно, усе залежить від місцевих традицій. Те, що в прагматичній Німеччині сприймають як неприємну необхідність, у романтичній Польщі назвали би святотатством. У Чехії йдуть за німецькою моделлю, а у Словаччині тримаються старого, ну, і цвинтарі в них часами дуже подібні до наших. Дедалі частіше люди вдаються до кремації. Одні вважають, що це «новинка», але археологи доводять, що на території Європи кремація була надзвичайно поширеною формою поховання ще з прадавніх часів. Тому в певному сенсі в питанні кремації європейці вертаються до свого коріння.
Щоразу, коли мені кажуть про надмірний прагматизм європейців і поховальну індустрію – мовляв, роблять гроші на всьому, що бачать, нічого святого немає, – я згадую всі кола земного пекла, які ми проходимо в нас, коли йдеться про реєстрацію смерті, організацію похорону, місця на цвинтарі (хто пережив, той знає). Чи не гуманніше перекласти всі ці необхідні, але сторонні питання на когось іншого (навіть за матеріальну винагороду), а самому залишатися біля рідної людини, схиливши чоло в молитві й скорботі? Питання особисте – зрештою, смерть також дуже особиста річ, і універсальних рецептів тут немає.
Тетяна Дзядевич
«Католицький Вісник», №21/ 2015
фінансово.
Щиро дякуємо!
