Своїми враженнями після перебування у зоні АТО ділиться кризовий психолог Ірина Мащицька:
«Наприкінці лютого в екіпі 4 осіб: о. Юрій Сіцінський SAC — організатор виїзду, Геннадій Смірнов та кризові психологи Неля Куцак і Ірина Мащицька виїхали на Схід. Ніхто до кінця не знав, скільки буде тривати наше перебування в АТО, це було відомо лише Богу. І хоч пробули ми там недовго, всього кілька днів, ця подорож мене змінила.
Обпалені війною будинки, розбомблена школа і дитячий садочок, залишені порожні хати… І люди, мої земляки, які так щиро тішились від зустрічі з нами. Особливо вразили діти у напівзруйнованій школі. На їхніх обличчях була правдива усмішка і раділи вони з кожної дрібнички. Незабутня також зустріч з дітьми з родини біженців з Горлівки, які хоч і не мають нічого, є щасливими, відкритими та вдячними.
Майже два роки Україна переживає війну. На східних землях цю війну можна побачити на власні очі, решта країни посередньо бере в ній участь. Хтось пішов захищати кордони держави, хтось віддає свої останні гроші на АТО або допомагає їжею та одягом. Хтось день і ніч молиться про мир і за наших захисників, хтось пішов у капелани, волонтери і не боїться ризикувати власним життям і здоров'ям, виїжджаючи на фронт… А хтось взагалі не переймається тим, що діється в країні. Їх не хвилюють солдати, яким не видали берці, їм байдуже, що тисячі біженців живуть у нелюдських умовах… Їм все одно.
Кожен із нас повинен поставити собі сьогодні питання: по якій стороні я знаходжуся? Чи мене хоч трохи хвилює ситуація моєї країни, українців? Чи, можливо, я вже зовсім забув, що у нас війна, і займаюся тільки і виключно своїми справами?
Брати і сестри, після виїзду в зону АТО я побачила, що мої проблеми в порівняні з проблемами людей, які там живуть, це ніщо. І що цікаво, тих, кого я зустріла, не можна було назвати нещасними. Навпаки це люди переповнені оптимізмом і надією. Вони насправді співчувають тим, які втратили все, і їм не заважає те, що самі знаходяться за кілька кілометрів від ворога. Вони на вулицях свого міста без страху підходять до наших солдатів, підтримуючи їх словом, а часом і їжею.
Я пишаюсь такими українцями і вдячна Богу, що подарував мені можливість зустрітись із ними.
Ми також дякуємо Богу та всім, хто допоміг, щоб цей виїзд відбувся. Надіємося, що він не буде останнім у Році Милосердя.»
фінансово.
Щиро дякуємо!
