3 жовтня 2016 року — тобто всього лиш учора — в ДТП загинув о. Валентин Серовецький, капелан АТО. У нього залишилося п’ятеро дітей…
Я добре пам’ятаю, як набирала номер о. Валентина вперше. Я пам’ятаю нашу розмову — і пам’ятаю, як мене вразив його буквально ангельський голос, що розповідав про катування, про пережите й побачене у полоні «ЛНР». Він розповідав, а мені з очей котилися сльози.
Це було психологічно найважче інтерв’ю з‑поміж усіх, які мені випало брати. У тихому, затишному Львові, де кава і джаз, де гуляють туристи й пробігають заклопотані підвищенням «комуналки» мешканці, я сиділа з телефоном і слухала про те, як люди у полоні стягували переламані ребра пластиковими пакетами, бо більше не було чим; про зламані руки, вибиті зуби — і розуміла, що це ще далеко не все, бо отець мене просто жаліє і не хоче вдаватися у жорстокі деталі. А мені було шкода, що я змушую його розповідати це знову, знову поринати у спогади… Та все ж я не стрималася і спитала, як він не збожеволів і не прокляв Бога після такого? І ангельський голос у слухавці мені сказав, що саме тому й не збожеволів, бо вірить, що Господь має план, і на той момент план полягав у тому, щоб зосередитися на тих, кому гірше, бо в них немає віри.
Увечері того дня, коли на сайті CREDO було опубліковане інтерв’ю з о. Валентином, ми отримали відгук більший, ніж могли би сподіватися, й це була не просто хороша новина — це був знак, що інколи малі справи приносять великі результати й ніщо не даремно. Сказати, що ми в редакції були вражені, — це не сказати нічого. Але бути добрим знаряддям у Божих руках — неймовірне відчуття! Дуже багато людей із різних міст і країн допомагали о. Валентину побороти хворобу й повернутися до своєї родини та свого служіння.
Він був вдячний усім, усіх огортав своїми думками та молитвами, намагався подякувати кожному зокрема.
Ми часом розмовляли по телефону, обмінювалися повідомленнями. Він звертався до мене «сестричко» та «мій ангел» і розповідав, не без гумору, як там його лікування. Повторював: якщо є сила розгорнути цукерку і з’їсти, то не такий він уже й хворий. Отець не був у захваті від того, що прив’язаний до лікарні, бо він рвався на Cхід; але радів, що завдяки небайдужим людям у нього з’явився шанс. Він казав, що не знає, як надовго Бог залишив його при житті, але знає на що цей час використати.
Ми домовилися, що як тільки трапиться нагода — підемо на каву і «обмиємо» мою медаль, яку я отримала завдяки о. Валентину і його великому серцю. Не встигли… Але я пам’ятатиму Вас, отче, завжди. І Ваш ангельський голос.
фінансово.
Щиро дякуємо!
