В одну з церков завітала Чудотворна ікона Божої Матері, яка подорожувала Прикарпаттям. Тиждень була в одній церкві, тиждень – в другій. Так гостювала селами, містами, і за цей час люди спішили, бо кожен хотів віддати їй свою шану. Її прихід величали церковними піснями, молитвами, святими літургіями, акафістами та «Молебнями до Богородиці».
І тішилося серце Діви Марії. І кожен раз, коли наступала ніч і церква порожніла, Вона сходила з образа і клякала перед тетраподом, низенько схиляючись у молитві до сина свого:
– Захисти людей цих, зішли ласку на їхні сім’ї, діточок… – просила в молитві.
Тільки на ранок знов ставала образом і знову вислуховувала просьби, молитви, бажання…
Швидко пролетів тиждень і наступив останній день перебування її в цій церковці. Образ Пресвятої Діви Марії мали відвезти в іншу церкву. Після
закінчення святої літургії парафіяни розійшлися.
– Гроші, що є біля принесеної з монастиря ікони, віддайте на монастир – сказавши, священик пішов.
Одна з жінок, яка служила при церкві, взяла гроші і… почала вибирати: більшу купюру кидала в скриньку, до своєї церкви, а дрібну – на монастир.
Діва Марія заплакала…
– Чому вона плаче? – спитався Ангел в Ангела.
– Бо людина не розуміє, що «ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує».
«Не можете Богові служити – і мамоні» (Мт. 6.24).
фінансово.
Щиро дякуємо!
