Щастя — це не кінцевий пункт, а спосіб подорожувати. Можна сказати, що зрілість це не так мета для осягнення, як спосіб життя. Поглянь, на яких рисах треба будувати зріле подружжя.
1. Прозорість
У нашому житті часто буває так, що ми не можемо бачити ясно; в певних моментах і в певних ситуаціях нам бракує здатності визначити, що потрібно зробити. Причина проста: деякі аспекти проблеми випадають із нашої уваги. Під час заручин ми стоїмо перед важливим і вирішальним вибором; тому обов’язково потрібно, аби жодного аспекту не пропустити. В певному сенсі це навіть легко: достатньо аналітично оцінити власну індивідуальність, спокійно обдумати всі життєві запаси — і підсумувати.
Нині, на жаль, існує чимало фільтрів і багато перешкод, які можуть деформувати Іншого в наших очах: поспіх сучасного життя, який не дозволяє робити перерви для споглядання; прагнення показатися не такими, як ми є, більш успішними; велика хвороба пліткування, завжди здатна викликати підозри та упередження; занепад терпеливості, щоб дозволити Іншому зростати згідно з його ритмом… Якщо до цих фільтрів додати ще певну дозу мрій або фантазій, типових для часу заручин, то фактично неминучою стає ситуація, що в майбутньому настане час зітхань: «Я від нього такого не чекала; він не такий, як тоді, коли ми зустрілися». То правда, що, дозріваючи, ми змінюємося; але правда й те, що зміна (за винятком драматичних ситуацій) відбувається завжди відповідно до того, ким людина є насправді.
Ми стаємо тим, чим ми є. Якщо ми стаємо «незносними», «конфліктними», «вульгарними», «егоїстичними», то це знак, що зародки цієї незносності, конфліктності, вульгарності та егоїзму в нас існували й мали бути помічені. Приказка каже: «Тільки чисте око помічає дрібниці». Якщо хтось хоче збудувати зріле подружжя, повинен мати незатуманений погляд.
2. Раціональність
Якщо рішення потрібне навіть щоби сходити до перукаря, то наскільки ж більше воно потрібне у разі укладення подружжя! Багато хто апріорі вважає, що зуміє розкрити найпотаємніші закамарки свого серця, будучи удвох, але пізніше це спотикається на перших же труднощах. «Коли ми були нареченими, — казала одна жінка, — то я завжди мала його мобілізувати. Він нічим не цікавився. Не мала навіть задоволення посваритися з ним. Якось, цілком несподівано, він мені сказав, що має іншу жінку». У цьому свідченні — розчарування баченням свого подружжя, фактичне визнання поразки. Чому? Чоловік, який не цікавиться нічим, якого постійно підштовхують, аби прийняв рішення, не має опори і легко піддається впливам когось, хто дасть йому сильніші імпульси. У цьому разі попереднє «виразно видне» допомогло би залагодити труднощі або, в найгіршому разі, розірвати зв’язок, що був приречений на згасання.
Інколи, в період закоханості, а також у заручинах, дуже просто мати, як то кажуть, шори на очах. Все виглядає гарним, ідилічним, простим. Наречені бачаться час від часу і «не хочуть псувати цих хвилин» думанням про реальність, яка складається також і з «другої сторони медалі». Вони спільно переживають не життя, а його фрагменти, й інколи воліють не дивитися в обличчя цілісної дійсності. Це здається нетактовністю або чимось неналежним, як роздирання можливих ран; однак це слід було би зробити, аби вберегтися, по змозі якнайкраще, від прикрих несподіванок у майбутньому.
3. Здатність передбачати
Ця риса становить собою продовження риси прозорості. Однак тут потрібно виробити певну гнучкість. Жодне життя не є «запрограмованим», оскільки кожне життя перебуває під впливом таких чинників, як свобода і непередбачувані обставини. Це служить формуванню позиції готовності одне щодо одного, вмінню прислухатися і поступатися, за потреби. Знати це корисно насамперед тому, що завжди буде можлива любов до людини з замкненим характером; і ми ще й не будемо дратуватися в майбутньому, стоячи перед замкненими дверима цього мовчання. Ризик, якого належить уникати, це, як завжди, крайнощі: поверховність і обмежений горизонт, з одного боку, та здерев’янілість і фаталізм з другого.
Чеснота рівноваги тут, також і у разі наречених, вельми цінна. Інколи трапляється почути: «Зараз мені подобається такий, який він є, пізніше я його зміню, як мені буде до вподоби». Це дуже небезпечні ствердження. Інша людина ніколи не є маріонеткою, ані ми саме не маємо ліцензії місіонерства.
Мати здатність передбачувати означає також відсутність поспіху. Ось свідчення: «Мені 20 років, а моєму хлопцеві — 24. Ми маємо одружитися в липні. Я так по-дурному поспішала! Генріх запитав мене три тижні тому, чи не могла би я почекати ще рік, аби він захистив диплом. Тоді рік видавався мені вічністю! Ми це обговорили: рік для Генріха означав отримання кращих варіантів, для мене то була нагода піти на курси шиття (бо шиття ніколи не було моєю сильною стороною). Це все означало, що коли ми закінчимо своє навчання, то матимемо вільні вечори у перший рік нашого подружжя. Загалом беручи, це буде велика користь для нашого кохання».
А ось інше свідчення. Паула помітила, що мати її нареченого вже визначила дати шлюбу та місце для пошлюбної подорожі. Замислившись над цим фактом, вона сказала собі: «Я матиму справу з авторитарною свекрухою. Обов’язково слід про це поговорити з нареченим, аби врятувати незалежність нашої сім’ї».
4. Молитва
Зріла пара і в час заручин не обминає духовного аспекту: віра, по суті, це світло, що походить від Бога і дає спеціальне «висвітлення» різних питань. Обережна стриманість Бога набагато результативніша від будь-яких обговорень. Прислів’я каже, що «краще вміло говорити про мінерали, ніж невміло — про Бога». Духовність — це не те, що приклеюється як етикетка, а спосіб мислення і переживання усього в житті, поєднуючи усе з Тим, хто все запроектував. Тому в цьому розумінні «прошення у молитві про світло» Того, Хто певним чином привів нас до зустрічі одного з одним — доконечне, аби ми могли сприймати Його як «повірника» нашої любовної пригоди.
5. Свобода
Заручини це період вільності. Ніхто не може примусити нас заручитися (а якщо так, то шлюб одразу буде недійсним). Проте на тему свободи в заручинах панує чимало двозначних думок.
Найсерйознішим є те, коли молодь вірить, ніби «буття вільним» означає робити все, що хочеться, або ж зробити одне, а водночас і протилежне. Потрібне пояснення. Дія під впливом інстинкту не є вільним вибором: людина вільна тоді, коли може щодо чогось висловитися свідомо; людина насправді вільна до будь-якого вчинку, якщо вона вільна навіть щоб його не зробити. Зростати у свободі означає розвиватися як особистості, постійно озираючись на шкалу фундаментальних цінностей, таких як правда, справедливість, життя, добро, віра. Але зростання у свободі можливе тільки за умови, що буде перерізано пуповину сліпої залежності від інших. Досягненням психологічних наук стало ствердження, згідно з яким надмірна залежність від інших перетворює вільних істот на роботів. Одна дівчина сказала так: «Коли я перебуваю зі своїм хлопцем, почуваюся заблокованою, не вмію бути собою, мені здається, що я — плагіат. Я би хотіла від цього звільнитися, та не маю відваги». Це була болюча ситуація.
Свобода це насамперед внутрішній фактор. Існують люди, ув’язнені психічно, замкнені у світі претензій, упереджень стосовно інших. Бути вільними означає також у свободі сприйняти власні обмеження (або обмеження інших), акцептувати те, що інша людина здатна помилятися, означає бути вільним від претензії самому бути непомильним.
Вершина людської свободи — свобода від егоїзму. Це безперервна боротьба. Насправді вільний наречений буде спроможний відкинути спокуси егоїзму. Якщо істинна свобода це свобода від зла, і якщо крайнім злом у зв’язку двох людей є егоїзм, то висновок очевидний. Зв’язок не може дозрівати за наявності егоїстичних позицій.
6. Відповідальність
Кожен повинен узяти на себе власну відповідальність. «Вони безвідповідальні!» — скільки ж то разів чуєш такі фрази, що болять, як рани від стріл! Говориться про якусь людину, що вона безвідповідальна, коли вона не вміє взяти відповідальності за свої вчинки. Тому відповідальність це уміння дати відповідь на кожне «чому», на кожне запитання, на кожну вимогу з’ясувати щось про наші вчинки і наш спосіб існування. Відповідальність це цінність, яка зростає разом із людиною. Однак це зростання не автоматичне: людина відповідальна, якщо сумління провадить своєрідний внутрішній діалог. По суті, людина — єдине створіння, яке вміє запитувати саме себе; тварини переживають своє існування без гойдалки питань «чому й навіщо». Натомість людина не може від цього втекти: навіть щоб відмовитися відповідати, треба проаналізувати цей факт!
У час заручин добре буде включатися у запровадження «нашої спільної відповідальності». Якщо до заручин підходити з таким досвідом, то набагато легше підсумувати попередній досвід із любов’ю. Двоє закоханих якось мені сказали: «Ми не приховуємо одне від одного труднощів, а привчилися ділитися ними: таким чином ми легше зносимо тягар». Це ідеальний початок.
Натомість багато хто все ще зберігає дивну форму героїчної самотності, навіть за часу заручин. Пояснюю: коли вас двоє, то не втрачається ніщо з гідності, коли даруєш іншому також і найболіснішу частину себе. Давати не означає втрачати. Один юнак сказав: «Я не хочу, аби моя дівчина втручалася в мої справи, і прагну, аби вона мала таку само позицію щодо мене». І хоча це може видатися позицією сили, однак з другого боку це сумнівний прояв розподілу відповідальностей. Що то за «мої справи», якщо я вирішив віддати другому цілого себе?
Існує чимало «тайників» відповідальності, я наведу лиш деякі, збірний досвід від розмов. Одна з фраз, які на перший погляд видаються банальними, але за своїм звинувачувальним тоном — кров морозить: «Я тобі казав!» По суті, тут ти і я відділені, виступає прокляте прагнення перекласти відповідальність на іншого або іншу, з усім тягарем можливої помилки. Наскільки ж то краще було би сказати: «Подивимося, де ми помилилися». Якщо ми любимо у повноті, то помилку ніколи не можна приписувати тільки одному з партнерів.
Іншим сховком відповідальності виступає неохота. Цілком людська справа — «чекати, що не вдасться»; але нелюдська — робити з цього майже стиль життя. «Я пробував, але нічого не можна зробити. Перестань мене мучити своїми очікуваннями. Ти ж знаєш, що сенсу немає. А що ти думаєш, що знайшла принца?» В оцьому виразі міститься ціла хвороба індивідуалізму і «святого спокою» власного життя.
Крім цього, краще поглиблювати зрілість небагатьох конкретних речей, ніж розпорошуватися на «все одразу» (тобто не вдосконалювати конкретно нічого). Приказка каже: «Краще зігріває маленька ватра, ніж багато феєрверків».
Також існує такий вид безвідповідальності, який називають поверховністю. Інколи той, хто не хоче брати тягаря власної відповідальності, замилює очі піною видимості, недомовок, нереальних проектів… Це, кажучи узагальнено, приклад людини, яка хвалиться, що розуміє суспільні проблеми, а не помічає, що співрозмовник хотів би й сам щось сказати.
Наречені, які не збираються сховатися по цих криївках, мають зробити одну дуже просту річ: не входити в них. Як це зробити? Насамперед через буття реалістами. Як песимізм, так і оптимізм можуть бути небезпечні: по суті, як приказка каже, песиміст це той, хто з двох видів зла обирає обидва; натомість оптиміст ризикує бачити все занадто м’яко. Буття реалістами означає стати разом з відкритими поглядами перед своєю дійсністю, зробити з неї висновки і опиратися труднощам, по черзі. Загально сприйняте майбутнє — це тягар, здатний розчавити будь-кого: «Роздуми про те, що на нас чекає у майбутньому, наповнюють нас страхом; роздуми про те, що треба зробити завтра вранці, сповнюють нас радістю й відвагою», парадоксально висловилася 21‑річна Франческа.
7. Радість
Радість пов’язана з певною здатністю споглядати (контемплювати) дари буття; тому неможливо вільно зростати, якщо ми замикаємося в ув’язненнях турбот або сітях підрахунків. Радість — цей вид тепла — створює клімат, який сприяє зростанню, оскільки надихає всі здібності конкретної людини. Один письменник так сказав: «Бог це радість; ось чому перед своїм домом Він повісив сонце». Радість розвиває почуття відповідальності, оскільки дозволяє погідно сприймати світ, попри наші обмеженості та браки. Відповідальний наречений не бачить повсюди конкурентів і не драматизує кожного питання. Але, щоби так діяти, треба мати смиренну погідність духа людини, яка (повторюючи за Павлом VI) «щаслива вже сьогодні, бо очікує на завтра, сповнене щастя».
Джіджі Аванті, deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
