Інший — це не територія, яку треба завоювати, а життя, з яким треба зустрітися

Третя великопісна проповідь для Римської курії о.Роберто Пазоліні OFM Cap мала тему «Місія. Звіщати Євангеліє кожному створінню».

Проповідник папського дому зосередився на деяких аспектах того, як можна допомогти іншій людині наблизитися до Бога, пише Vatican News.

«Інший — це не територія, яку треба завоювати, а життя, з яким треба зустрітися, яке треба шанувати», — підкреслив він.

Цьогорічні великопісні реколекції у Ватикані мають загальну тему: «Коли хтось перебуває у Христі, той є новим створінням (2Кор 5,17). Навернення до Євангелія згідно зі святим Франциском». Проповідник нагадав, що у перших двох роздумах він говорив про деякі вирішальні етапи духовного досвіду Ассізького Бідняка: навернення і братерство як конкретне місце, де досвід навернення набуває форми.

Основна ідея третьої проповіді —- що навернення і братерство не є кінцевою метою: вони знаходять своє завершення у місії. Проповідник розділив свої роздуми на п’ять підтем.

Вести до Христа через свідчення

У першій підтемі йшлося про спосіб, у який можна сприяти тому, щоб Христос народився в серці людині. Згідно з францисканською духовністю, це відбувається не так через слово чи проповідь, як через приклад свого життя.

Проповідник зазначив: подібно до того, як Христові учні не могли тримати лише для себе досвід перебування з Господом, так само і францисканці, отримавши досвід спільного перебування й молитви, мали бажання поділитися з іншими досвідом і проповіддю Євангелія. «Неможливо по‑справжньому говорити про те, що ще не пустило коріння у твоєму власному житті, — підкреслив о.Роберто. — Святий Франциск знає про цю тонко приховану спокусу: говорити гарні слова, не давши їм спочатку перемінити себе, і казати іншим про те, що ще не стало плоттю в нас».

Для св.Франциска покладатися більше на свідчення, ніж на слова, — це не стратегічний вибір, а наслідок глибокого богословського переконання, що Христос — це не інформація, яку треба передати, а таїнство, яке живе в людській природі й прагне бути усвідомленим, щоби проявитися в житті. «Коли Христове таїнство проявляється в нас, щось може почати зрушуватися і в інших. Не тому, що ми сказали найвлучніші слова, а тому, що в нас стало помітним нове, інше життя», – підкреслив він.

Перш ніж пропонувати, треба вміти приймати

Друга підтема, яку Проповідник Папського дому запропонував присутнім у залі Павла VI, — як ставитися до людей, яким ми хочемо звіщати Євангеліє.

Святий Франциск, доручаючи місію співбратам, давав їм настанови, подібні до тих, які Христос давав своїм учням. Серед цих настанов — не брати з собою «ні калитки, ні торби, ні сандалів» (Лк 10,4), приймати гостинність людей (пор. Лк 10, 7‑8). Отець Пазоліні зауважує, що на початку 10 розділу Євангеліст Лука подає важливу деталь: Христос посилає їх «у місця, куди сам мав прийти». «Це кардинально змінює наше бачення місії, — підкреслив францисканець. — Учні не приносять щось, чого бракує, а готують зустріч, яку сам Ісус бажає реалізувати. Не все залежить від них: те, що вони не можуть зробити, — здійснить сам Господь. Не ми є центром проповіді, а обличчя Боже, яке ми, у простоті, можемо зробити прозорим і доступним».

За словами о.Пазоліні, прийняти гостинність іншого «означає визнати, що інший — це не лише адресат, а й той, від кого можна щось отримати». Тобто це означає серйозно ставитися до людської сутності іншої особи та її схильності до добра. «Так твориться новий простір, у якому Євангеліє постає не як щось нав’язане ззовні, а як усвідомлення присутності, яка вже діє».

Вміти слухати і чекати запитання

У третій підтемі йшлося про мистецтво вислуховувати запитання співрозмовника, не випереджаючи його відповідями, про які не просять. Проповідник Папського дому звернув увагу на пошану, з якою св.Франциск ставився до інших, визнаючи в кожній людині присутність Бога, Котрий вже діє, і так створюючи простір для справжнього діалогу.

«Справа не лише в тому, щоб уміти говорити, — зауважив реколекціоніст, — а насамперед у тому, щоби вміти слухати. А коли настає час — вміти передавати слова надії, що походять від Бога». У цій перспективі євангелізувати означає не давати відповіді зразу, а вміти чекати, поки з’являться запитання. Йдеться не так про спосіб спілкування, як про внутрішню поставу, яка походить із переконання, «що Бог підтверджує та доповнює наше вбоге свідчення».

Проповідник нагадав євангельську розповідь про зустріч Христа з Закхеєм. Ісуса нічого від нього не вимагає, не повчає його, а просто каже: «Сьогодні я маю бути в твоєму домі» (Лк 19,5). Саме ця безкорислива й несподівана зустріч, за словами проповідника, пробуджує в Закхеєві бажання змінити своє життя.

«Проповідувати Євангеліє, — підкреслив о.Пазоліні, — означає з пошаною наближатися до життя інших і визнавати, що в складності їхнього життя вже є пошук сенсу, добра, істини. Свідки Воскреслого — це не люди, які мають усі відповіді. Це люди, які навчилися слухати свої запитання і жити зі своїми світлими й темними сторонами, щодня дозволяючи Христові навчати себе».

Визнавати людську гідність одні одних

Наступна підтема була присвячена зустрічі св.Франциск й султана Аль-Маліка аль-Каміля 1219 року під час облоги Думʼята — портового міста в Єгипті в дельті Нілу. Незважаючи на небезпеку, св.Франциск проходить через фронт до султана. Хоч його затримують і заковують у ланцюги, він не відступає, а просить бути допущеним до правителя. З того, що могло стати початком мучеництва, народжується незвичайна зустріч. Султан бачить у Францискові Божу людину, слухає його і, відпускаючи живим та неушкодженим, просить молитися за нього.

Ця подія показує, що справжнє свідчення віри не завжди приходить через слова, а й через спосіб життя. «У той момент, — пояснив він, — не відбувається навернення в тому сенсі, якого ми завжди очікуємо, але народжується щось не менш реальне: справжня зустріч між двома людьми, різних за вірою та історією, які здатні стояти один перед одним без страху». Саме такий спосіб зустрічі, зазначив францисканець, залишає слід в історії і з часом стає також стилем, що уможливлює стосунки й діалог між різними релігіями. Це діалог, у якому його учасники визнають гідність один одного.

Підкорятися — дати можливість відкритися

В останній підтемі проповіді для Римської курії йшлося про євангельський парадокс підкорення, яке є не слабкістю, а найвищим проявом любові.

Проповідник Папського дому зауважив, що францисканський «Устав незатверджений» містить короткий розділ із вказівками щодо постави монахів, коли вони зустрічають представників інших релігій. Там зазначається, що вони повинні «підкорятися кожному людському створінню задля любові до Бога».

Цей вислів, за словами о.Пазоліні, можна неправильно трактувати. «Згідно з Євангелієм та в розумінні св.Франциска, — пояснив проповідник, — підкорення не означає втрату власної сутності ані капітуляцію перед іншим через слабкість. Це вільний вибір на користь пошани й діалогу. Це означає визнати, що інший — це не територія, яку треба завоювати, а життя, з яким треба зустрітися, яке треба шанувати і прийняти. Людина, яка ставиться до інших саме так, дає їм можливість відкритися, проявитися, показати себе такими, які вони є. Таке сприйняття інших є глибоко євангельським».

Проповідник підкреслив, що саме у такий спосіб Божий Син явився і віддав себе світові. У Посланні до филипʼян апостол Павло пише, що Христос «применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, він понизив себе, ставши слухняним аж до смерті, смерті ж — хресної» (Флп 2, 7‑8). «Бог не нав’язував себе людині, а дав їй простір, — підкреслив о.Пазоліні. — Він не оберігав ревно свою велич: Він віддав її, щоб інший міг її прийняти і жити. Ось у чому полягає форма любові. Ось чому проголошувати Христа з позиції зверхності чи контролю може означати зрадити саме те Євангеліє, яке ми хотіли б донести. Наша авторитетність походить не від ролі, а від життя, яке погоджується увійти в цю динаміку любові».