Збереження «аварійного виходу» чи «генеральна репетиція»? Що мотивує пару оселитися разом? А ти знаєш, що це може бути намаганням приховати серйозну проблему у зв’язку?
Сучасна людина схильна уникати зусиль в оманливій надії, що можна досягти якихось результатів, не напружуючись. Це явище зачепило всі рівні життя, не тільки почуття. Сьогоднішній принцип — усе й одразу. Згідно з цією логікою, максимум результатів має бути досягнутий за мінімальних зусиль. Права нам належать, але про обов’язки то вже підлягають обговоренню.
Такий спосіб мислення, похідна від недбальства і споживацтва, може перенестися також на рівень почуттів. Нас єднає кохання, ну а якщо щось не складеться, якщо проявляється навіть найменша відмінність у думках, то я не здатний мужньо противитися труднощам, я покидаю поле битви! Люди перебувають разом на певних умовах, готові ділити між собою все — але тільки в певних межах. А межі, от проблема, зазвичай не визначені чітко. Про них навіть самі партнери не говорять. Обоє зберігають собі аварійні виходи, аби в разі чого втекти зі зв’язку, що виявився незадовільним.
Справжній якісний стрибок у розвиткові зв’язку настає тоді, коли обоє партнерів, також і в болісних конфліктах, пізнають власні обмеженості та обмеженості іншого. Коли, осягнувши темні сторони своєї особистості й особистості партнера, вони попри все вирішують будувати спільне майбутнє. Любов може розвиватися лише тоді, коли ми завдаємо собі труду й докладаємо зусиль. Вийти з поля в оманливій надії, що матч можна виграти за столиком із зеленим сукном або що вдасться знайти зручнішого суперника — означає прийняти стереотипну апатичну поведінку стосовно самого себе і подружнього життя.
Один із найбільших парадоксів сучасного західного світу становить, власне, переконання, що можна жити і створювати зв’язки, не включаючись в них, не змінюючи своїх позицій, не шукаючи порозуміння та способу жити разом. Треба, вочевидь, визнати, що суспільство, в якому ми живемо, не полегшує людям, які живуть у зв’язках, розв’язування їхніх проблем! Якщо ми хочемо, щоби наш зв’язок розвивався, мусимо бути готові витратити зусилля.
Має рацію Еріксон: що любов спочатку є облудою, потім розчаруванням, і нарешті — жертовністю. Кожний із цих етапів розвитку — необхідний. У цю мить не вийде сягнути думкою в наступний етап, можна тільки заново переглядати попередні. Тільки здолавши цю путь, ми дістаємося любові зрілої, вільної, незалежної та творчої. На першому етапі люди мають щастя володіння, на другому — біль утрати, а на третьому — радість давати. Вочевидь, якщо хто раніше не зійде з цієї траси…
Коли люди зустрічаються, закохуються, щоразу краще пізнають одне одного, пізнають вади партнера та власні, то можуть вирішити одружитися: я бажаю провести з тобою решту свого життя, беру тебе за чоловіка/дружину. Розлучення це завжди надзвичайно болісний досвід, оскільки означає руйнування мрій.
Чи ми мусимо наперед прирікати мрії на поразку?
Євангельське послання говорить інакше: мрії треба здійснювати, треба бути їм вірним, треба надавати їм конкретної форми через зусилля щоденного вибору, і їх треба живити надіями. Закоханість — це неконтрольоване почуття, натомість шлюб укладають за вибором, тому він так сильно пов’язаний із вільною волею. Що робити, аби мати задоволення, ціле життя залишаючись в одному зв’язку? Як не піддатися спокусі, що гірше — злості?
Церква не бажає, аби ми ціле життя «зносили» одне одного, а хоче, щоб ми кохали одне одного до кінця своїх днів! Укладення шлюбу є і завжди буде визнанням віри. У себе, в тебе і в Бога. Однак це свідоме визнання, а не вчинок безумця. Ми складаємо його усвідомлено і з використанням розуму, оскільки переконалися, що прагнемо одного й того самого блага, оскільки вибрали готовність вкласти свої старання, оскільки маємо відвагу мріяти.
У наші неспокійні часи, коли так небагато є надійного, ми всі мріємо про парашут, який убереже нас від падіння з висоти; всі прагнемо якоїсь підстраховки, якоїсь гарантії. Не обманюймо себе: чимало людей вважають, що подружжя, укладене в церкві, та шлюбне благословення — це якийсь католицький забобон, своєрідна форма католицького страхування… Наслідком такого способу мислення стають нерозважні рішення про спільне життя без шлюбу. Останніми роками багато пар вирішують спершу пожити разом — як підготовчий етап до подружжя.
Конкубінат стає своєрідною «генеральною репетицією»
Ця спроба має надати розпізнання, чи ми насправді одне одному призначені. Така половинчаста залученість, однак, створює тільки ризик, що ми ніколи не позбудемося страху прийняти повноту обов’язків. Теза, ніби співжиття може бути підготовчим періодом до подружжя, — повністю помилкова.
Тому що подружжя — це реальний якісний стрибок, і означає воно прийняття нового способу життя! Доки ми не зважимося на цей стрибок — не дізнаємося, чи нас на це стане. Саме цей стрибок визволяє нові сили і дає нам нову мотивацію, якої конкубінат дати не може, бо він завжди залишає «задні двері прочиненими» і ними завжди можна втекти. Коли я свідомо вирішую, що не збираюся втікати, коли замикаю двері й перестаю думати, що там, деінде, може, існує для мене краще місце (а це якнайбільш обґрунтована думка — існують тисячі кращих місць!), то я сам перемінюю простір, у якому живу, в найліпше місце на світі.
Можна ходити на тренування, скільки душа забажає; можна переглядати всі доступні фото і відео про гори; однак поки не вийдеш у дорогу з рюкзаком за спиною і міцним рішенням дістатися на вершину — не маєш узагалі жодних шансів цю вершину здобути!
Золото плавиться за певної температури — трошки більше за тисячу градусів за Цельсієм. Воно не переплавиться тільки завдяки тому, що ми надовго залишимо його в розігрітій печі! Час не становить єдиного чинника, що впливає на інтенсивність досвіду. Рахується також готовність зробити якісний стрибок.
Тому я вважаю, що спільне мешкання до шлюбу може приховувати справжню природу проблеми, перед якою стоять двоє людей. Ідеться про готовність повної посвяченості на благо зв’язку. Може, повернення до заручин як періоду безпосередньо між закоханістю і подружжям дало би молодим людям можливість кращого взаємного пізнання. Я знаю, що дійсність набагато складніша, і не хотів би, щоби пари, які живуть без шлюбу, відчули, ніби я засуджую їхній вибір. Однак не підлягає сумнівам, що ухвалення рішення з повним усвідомленням його невідворотності вивільняє в людині поклади енергії, про яку ми й не підозрюємо, і дозволяє стати на зовсім інакший пункт бачення життя.
Тим, хто живе у конкубінаті і — раніше чи пізніше — має намір побратися, я зичу, аби відкрили в собі сили, що дозволили б їм піднятися на будь-яку гору! Разом.
фінансово.
Щиро дякуємо!
