Про що не варто непокоїтися

Роздуми над Словом Божим на суботу VII Великоднього тижня

Петро, почувши від Ісуса пророцтво щодо своєї мученицької смерті, питає про долю Йоана Апостола: «Господи, а що з оцим?»

Петро і Йоан були по-особливому близькі Господу, про що свідчить їхня близькість до Ісуса під час Тайної Вечері. Йоан і Петро разом перші біжать до Гробу Господнього, отримавши звістку від Марії Магдалини, що Він воскрес. Коли ж під час об’явлення Воскреслого Христа на Тиверіадському озері Йоан розпізнає у постаті людини, що стоїть на березі, Господа Ісуса, — Петро, довірившись його думці, не роздумуючи кидається у воду і пливе до Нього. Те, як вони розуміють один одного, говорить лише про одне: вони друзі. Петро переймається долею свого друга. Якщо він має померти мученицькою смертю, то що буде з його другом? Відповідь Ісуса заспокоює Петра: «Якщо хочу, щоб він залишився, доки прийду, — що тобі до того? Ти йди слідом за Мною!»

Ми прив’язуємося до інших людей; разом із тими, хто нас любить, ми почуваємося безпечними й сильними. Якщо ж нашого друга зустрічає зла доля, ми непокоїмося за нього. Але так насправді, за кого ми більше занепокоєні в цьому переживанні: за друга, що йому зле, чи за втрату свого почуття безпечності й упевненості в собі, за те, що втратимо усе, чим ми користалися в цій дружбі?

Ісус не відкидає цінності дружби, але в Його відповіді Петро (а разом з ним і ми) отримує певне отверезіння: хоча він і твій друг, то все-таки твоє щастя залежить не від його щастя, а від того, наскільки ти вірний дружбі з Ісусом.

Коли і як помруть наші близькі, люди, яких ми любимо, — це не наша справа, а таємниця Божого Провидіння: «бо коли ми живемо, для Господа живемо; і коли ми вмираємо, для Господа вмираємо. Отож, чи ми живемо, чи вмираємо, ми Господні» (Рим 14, 8). Втрачати час і сили на роздуми і переживання про те, над чим ми не маємо влади, — марна справа, яка відволікає сили і увагу від головного: нашого виконання волі Божої.