Роздуми над Словом Божим на вівторок VII тижня Звичайного періоду, рік ІІ
В сьогоднішньому уривку Євангелія можна зауважити дуже цікаву річ. Коли учні Ісуса йдуть дорогою і їм здається, ніби Вчитель їх не чує, — вони «спокійно» сперечаються про те, що нам, дорослим здається дуже важливим у цьому світі: хто з них більший. Проте коли Ісус їх прямо запитує, про що вони сперечалися між собою, їм стає соромно й вони мовчать.
Ці всі земні інтриги про владу, про ліпше місце в суспільстві для себе чи для своїх близьких — це нормально для цього світу. Якщо хтось не добивається більш значущого місця в суспільстві, вищої позиції, маючи для цього можливості, то до нього ставляться, м’яко кажучи, як до дивака. Але достатньо нам подивитися у вічі Господу —і ми бачимо в них, що всі ці наші потуги довести, що ми ліпші за інших і тому заслуговуємо на вищу позицію, — в очах Божих не більше ніж дитяча гра. Учням напевно тому і стало соромно, що в очах Ісуса вони побачили німий докір: «ви як малі діти!»
Ісус відкриває нам правду про нас, те, що нам здається «дорослою справою»: гонитва за владою, впливом над іншими, своєю вищою позицією в суспільстві, авторитетом — має джерело не тільки в нашій зраненій гріхом людській природі, а й у тому, що ми забули: в кожному з нас криється дитина, яку ми покинули. А вона ж — наша спонтанна і творча сила, відкрита до радості існування!Коли ми її покинули, вона не перестала в нас бути, але заявляє про своє існування в «дорослих іграх», які часто коштують нам та іншим дуже дорого.
Ця сторона нашої душі має право зайняти в нашому серці належне їй місце. Лише тоді ми станемо насправді дорослими. Вона має право на існування в нас, що Ісус промовисто показує своїм жестом, коли обіймає дитину. І якщо ми у своєму житті цю силу в собі усвідомимо, приймемо і дамо їй належне місце в нашому серці, будемо її в собі любити й піклуватися про неї, — то нам не треба буде грати в «дорослі ігри», шукаючі влади і позиції в суспільстві.